Понкратова Валерія, 16 років, учениця группи №22 ДНЗ ЦПОІТПД, м. Києв

Вчителька, яка надихнула на написання - Стеценко Оксана Григоріївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Коли до мене таки дійшло, що в моїй країні війна? Сказати чесно - не пам’ятаю. Можливо, ще в перший день війни, коли замість того, аби відіспати свої законні “До 12 ранку”, я прокинувся від дуже гучного вибуху десь о п’ятій ранку. Можливо, лише коли почав відторгати будь-що російське. Можливо, поки читав твіти моєї продруги про те, як їй лячно. Але точно не раніше двадцять четвертого лютого, до цього я навіть і підозрював, що в моїй країні вже років вісім, як відбувається війна.

Доречі, лячно було не тільки моїй подрузі, але й мені теж. Досі пам’ятаю, як мене тоді на сміх та жарти проривало хоча то й не був час жартувати. Як мені пояснила моя бабуся (Вона в той день ночувала у нас), у мене просто така реакція на стресс, а не тримання себе в руках. Ще й мама була далеко. Аж в Дніпровській області (Її туди відправили по роботі). І повернулась вона лише десь о першій годині дня.

Я тоді за неї сильно переживав. А якби її не пустили в місто? А якби машина, у якій вона їхала, потрапила під снаряд?

Коли мама повернулася в квартиру, я вже був спокійний, та просто думав, «ну нічого, пару днів пройде, в росії скинуть йолопів при владі, війна скінчиться, та все буде добре». Як виявилось, скинути вони не змогли, (Або не намаглися хоча б спробувати), навіть автозаки з коліс, поки в ті пихали мітингуючих. Нікчеми.

Заразя вже звик до цієї ситуації. По відчуттям все ще злий, і хочу слати прокляття до тисячного коліна всім росіянцям, але такого шоку та стрессу як раніше я вже не відчуваю. Навіть на сирену не реагую особливо. Але перші дні, то була дика суміш негативних емоцій. Окрім того, що я переживав з приводу війни, того чи в порядку мої родичі та друзі, мені ще й зверху першого ж дня на голову впав стресс від необхідності ночувати та проводити більшість мого часу у підвалі дитсадка, бо то було єдине щось схоже на сховище недалеко від дому.

Ночувати у тому підвалі і мені, і мамі доводилось ледве не на голій підлозі, бо єдиний матрас був зайнятий, як і лавки, як і два крісла-мішки.

Я подовгу сидів на одному твердому місці, інтернет був дуже паскудний навіть коли добра людина підказали мені пароль від вайфаю. Але десь через днів п’ять, у мене з носа чомусь пійшла кров, мама вирішила, що краще ми будемо жити вдома, бо по суті в дома навіть було трохи безпечніше, і ми ніколи не повертались у те сховище.

Відповідаючи на питання по темі змін для мене та моєї родини, мені здається що хоч якісь помітні зміни, пов’язані з війною, сталися лише для мене, і моєї тітки, бо ми перестали споживати російський контент, та майже не спілкуємось російською. Окрім цього, для моєї родини майже нічого не змінилося, нажаль чи нащастя – не знаю, як і про почуття моїх родичів на цю тему.

Що найбільше приголомшило мене – я не впевнений.. Знаю що таких речей багато, а що найприголомшливіше – важко обрати. Певно, те що повномасштабна війна вже йде більше ніж пів року, а окрім України росія ні від кого не отримує серйозно по зубах, ніби їх це не стосується. А стосується воно всіх, хто хоче миру. Доречі, було питання про те, що для мене значить слово «Мир». Так от, значить це слово для мене те саме, що й значило раніше. Коли війни немає. Ні більше, ні менше.