Кобзєва Еліна, вчитель, Придніпровський металургійний фаховий коледж

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року, ще було темно, зателефонувала мама, сказала, що почалася повномасштабна війна…

Розум відмовлявся в це вірити, а факти змушували… 

Перед очима зі швидкістю потяга без зупинки проносилися шкільні уроки історії, всі прочитані художні твори, все багато разів думане -передумане про війну, а головне - те слово, яке мої діди, які воювали і повернулися з війни, завжди про неї говорили: «Війна - це страшне». І більше нічого, ніяких подробиць.

Я викладаю українську та зарубіжну літературу більше тридцяти років і завжди, аналізуючи твори про війну, повторювала своїм студентам, що воювати за рідну землю – це святе діло для кожного чоловіка, загинути за неї -  це честь, але я ніколи не думала, що так і станеться з нами в XXI столітті...

24 лютого онлайн на першу пару вийшла група хлопців, які в цьому році закінчили коледж, вони були розгублені, питали поради, а я не знала, що їм сказати, бо проти війни любе слово безсиле, тільки дії мають сенс. Тоді постійно вили сирени, новини були страшні, виходити  онлайн заборонили, але ми з групою все одно це робили, щоб хоч так бути разом.

Потім викладачі будуть чергувати в укриттях, готувати гуртожиток для військових, плести сітки, збирати кошти, залучати студентів, і ми звикнемо так жити, хоча я переконана, що не повинні ні звикати, ні жити…

З першого дня повномасштабного вторгнення наші чоловіки, брати, сини і, звичайно, випускники йшли добровольцями або за першим покликом держави  на священну війну, захищати рідну землю.

Все сталося так, як буває на кожній війні, першими гинуть кращі. Тепер вони дивляться на нас з рекламних бігбордів, часто усміхнені, всі такі різні, але однаково красиві в своїй мужності, нескореності і задумливому передчутті, що вічність близько.

Нашому коледжу в квітні наступного 2025 року буде 95 років. Не знаю скільки у нас випускників, але всіх кращих ми тепер знаємо. Прямо навпроти нашого навчального корпусу довго висів портрет Олександра Чорного. Їдеш  по місту і бачиш Максима Железнякова, Андрія Кучера, Вадима Шаповала, Руслана Янченка, Олександра Куркая, Олександра Мороза, Ігоря Бойка.

Вони ніби спостерігають за тим, чи гідно ми живемо, чи на те витрачаємо сили і життя.

Часто стою і дивлюся на величезний стенд загиблих випускників, а їх стає все більше… Наш випускник, красень Олексій Хільський, який став відомим київський актором, загинув на Запорізькому напрямку. Про нього була передача по телевізору, а хотілося б, щоб про кожного загиблого ми знали більше. Тепер коли на парі студенти розповідають вірші, які вивчили напам`ять, у мене перед очима Ігор Черненко, який колись на першому курсі так старався розповісти вивчений вірш.

Він єдиний на дошці пам`яті і пошани, хто на фото не в камуфляжі зі зброєю, а сидить на землі, серед польових квітів,  не просто посміхається, а сміється…

В наш дім прийшла війна, яка ведеться країною, що готувалася до неї  десятиліттями, поки ми вивчали класиків їхньої літератури, які в своїх творах проповідували добро, а ми вірили, що вони теж читають ці книжки…

Коли б не закінчилася ця війна, вона вже назавжди змінила всіх нас.

Хто виїхав з розбомблених міст, хто живе тепер за кордоном, хто залишається в рідному місті чи селі і продовжує свою велику справу спротиву тому страшному і нелюдському, що хоче нас знищити. Не буде цього ніколи, поки першачки співають гімн України, студенти пишуть твори про неньку, вчать вірші Шевченка, зупиняються і схиляються в пошані перед героями «на щиті».

Вся Україна цвіте жовто-блакитними та червоно - чорними прапорами на могилах загиблих героїв, як квітами надії на перемогу без якої ми не зможемо залишитися вільним і гордим народом.