У Донецьку пройшло моє дитинство, моя юність. Тут я вчилася, закінчила коледж, вийшла заміж, народила дитину, починала педагогічну кар’єру. Місто, у якому залишилися друзі та всі знайомі. Місто дитинства.
У спогадах це все свіже. Іноді переглядаю новини, там якась подія, щось сталося на перетині вулиць Богдана Хмельницького та Рози Люксембург. І я пам’ятаю це місце, я знаю це місце. Коли фотографії переглядаємо, теж згадуєш. Дивились фотографії з Нового 2014 року. «Донецька зима» – підписана фотографія. Пригадую цю ялинку, згадую площу Леніна.
Родичів там залишилося небагато, тому що переважно всі пороз’їжджалися. Люди, які розуміють і думають про майбутнє, про своїх дітей, переважно залишили це місто в надії на те, що коли-небудь, може бути, доведеться повернутися.
У 2015 році, взимку, 19 січня були дуже сильні обстріли. Було дуже голосно, шумно і страшно. Вранці зателефонувала директор школи і сказала, що ми на заняття не виходимо. Заняття у школі припиняються на невизначений термін – ми переходимо на дистанційне навчання.
Але сидіти вдома й чекати, коли прилетить снаряд, такий собі задум. Тому ми швиденько зорганізувалися, вирішили кудись їхати.
Ми зателефонували родичам. У дружини брата мого чоловіка дитина такого ж віку, як моя. Вона зібрала швидко речі Вови, я зібрала речі Лілі, ми завантажили це все в машину, я сіла за кермо – і ми швиденько поїхали.
Кажу: «Куди ми будемо їхати?» Вона каже: «Поїдемо до Дніпропетровська». Кажу: «Я не знаю, місто велике, місто чуже. Як ми там будемо?» Вона: «Не переймайся, все налагодиться». Ось так ми сюди потрапили.
Дітей відразу записали в школу, щоб не прогулювати, не витрачати дорогоцінний час. Це 4 клас, випускний із початкової школи. Знайшли квартиру, і два місяці жили в Дніпрі.
Але потім школа в Донецьку запрацювала. Директор зателефонувала: «Коли ви все-таки вийдете? Діти без вас сумують, виходьте на роботу». Ну, покрутилися-повертілися, вирішили повернутися в Донецьк.
Приїхали – знову обстріли, знову припинення навчального процесу, знову в дитини стрес, знову цей страх. Коли ведеш урок, різко починаються вибухи, і діти перелякані. І батьки телефонують: «Будь ласка, можна мою дитину посадити не на перший ряд від вікна, а на третій?» Тому що якщо приліт буде, то дитина перша постраждає. Ну, я кажу: «Я ж не можу весь клас пересадити, я б із задоволенням».
Коли починається бомбування, діти ховаються під парти... «Діти, не бійтеся!» – «Що це було? Що це за звук?» – «Це каструля на кухні впала». Брешу їм відкрито. У такому ритмі ми пропрацювали квітень-травень. Після останнього дзвоника вирішили все-таки їхати, допоки не припиняться активні бойові дії.
Це рішення не одного дня, не однієї хвилини. Це ваги, це зважування за/проти. Як буде тут – невідомо. Кидати те, що там... Думаю про своїх дітей, думаю про своє майбутнє, про те, як працювати, про те, як вижити. Все-таки, вирішили поїхати.
Зупинилися на Дніпрі, тому що у мене батьки живуть на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей, і в принципі, як з Донецька, так і з Дніпра однакова відстань.
Кіт-переселенець у нас. Нам його подарували в Донецьку, і він не знав, що таке вулиця взагалі. Коли їхали, звісно, навіть питання не стояло, забирати кота чи ні, звичайно, забирати. Ми купили йому шлейку, запустили в машину. Кіт, звичайно, в паніці. Картинка з вікна – це для нього вулиця була. Вікно, пташки, дерева – подивився, усміхнувся, пішов. А тут в машині, паніка, істерика. Він за кермо біжить, на руки лізе, лапи на кермо ставить.
Дніпро стало моєю другою домівкою. Я звикла до цього міста. Важко було спочатку звикати, тому що новий колектив, нова школа, нова квартира. Все не так, все не подобалося.
До війни було більше впевненості в завтрашньому дні, більше цілеспрямованості. Навіть не замислювалися про те, що в майбутньому може щось трапитися. Ось є моя сім’я, є моя робота – і це є непорушним, це нікуди не дінеться. Але виявилося, поділося.
Ми не могли уявити, що в нашому місті може таке статися. Тому якщо щось десь починається, ось, наприклад, ввели військовий стан – вже паніка. Вона неусвідомлена, вона десь з глибини душі виходить, але паніка. Тому що думаєш: хоч би тут це не почалося. З побоюванням дивишся на все, що відбувається в країні. Ми не зможемо бути впевненими в майбутньому ніколи.
Тому, якщо тут є якась стабільність, на неї дивишся і цінуєш кожен день. День прийшов – класно, чудово, що він пройшов спокійно.
Одного разу одна мама виклала інформацію: кому цікаво, є Фонд Ріната Ахметова, допомагає діткам, є така акція, яка називається «Мирне літо – Дітям Донбасу». Ми якраз думали, куди дитина поїде відпочивати, де дитина буде оздоровлюватися, чим буде займатися все літо, крім як інстаграм. Ми зателефонували до Штабу, залишили свої координати. Нам сказали, що ми можемо приїжджати, наша дитина потрапила в цей табір.
Сподобалося, забирали зі сльозами дитину. Дитина стала більш відкритою і товариською, розкутою. Зникли якісь страхи, тривоги. Менш тривожна стала дочка. З’явилося багато друзів, із якими вона спілкується досі. Вона потім ще місяць у вуха нам дзижчала, як там було чудово. «Якщо в наступному році буде, я ж поїду туди?» – «Звісно, поїдеш».
Хочеться миру, хочеться, щоб не було воєнного стану, щоб усі люди жили спокійно та впевнено. Щоб кожен працював і отримував за свою роботу гідну зарплату. Щоб у кожного збулися всі мрії. Це так важливо, коли людина про щось мріє, і ця мрія здійснюється. Відчуваєш себе абсолютно на іншому рівні.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
