Гончарова Світлана Михайлівна, вчителька української мови та літератури Оксамитненського ліцею імені І. І. Булгарова Болградської міської ради

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Бахмут – мій біль…

І скільки ще ти будеш мені снитися?.. Місто дитинства, юності… Найрідніше місто у світі…

Бахмут… Мій біль і моя любов… Мій сум і моя радість… Немає тебе вже, немає… Усе пожерла жахлива війна. Попілом випалена земля, будинки, немов привиди, більше – залишки від будинків… Вигоріли дерева, трава… А влітку все одно серед усього цього жахіття квітнуть троянди, ледь живі, але квітнуть! Життя не хоче закінчуватися…

Стогне і плаче місто, вмивається сльозами! Що ви зробили, люди, зі мною? Скільки доріжок, знайомих з дитинства, скільки згадок про минуле…

Кожної ночі прокидаюся від того, що мені сниться, як плаче моє місто… Як якась жива істота, велична, старовинна і побита… Побиті будинки, побиті дороги, згорілі машини… Там де був чудовий міський парк – залишки тієї казки, що була колись, уламки ракет… Жах у душі, нескінченний жах… Ось моя рідна школа, п’ять хвилин – і я вже там, так було, коли я була маленькою… За всі ці роки школа ставала кращою, красивішою, зручнішою, я пишалася цим… Але зараз – теж побита і теж плаче… 

Ще декілька років тому тут був дитячий сміх, коридорами на перервах бігали діти, працювали талановиті вчителі… Нічого нема: вибиті вікна, груди каміння, гуляє вітер, немов поранена людина, у якою відібрали руки, ноги…

Я далеко, але скільки разів вмивалася сльозами від звісток про тебе, не могла повірити, що це відбувається…

Моє рідне подвір’я, знайоме з дитинства. Колись ми всією родиною приїхали сюди в новесеньку квартиру, далекі роки. Пам’ятаю, як тоді раділи, знайомилися с сусідами, влітку саджали квіти й дерева. Багатьох життя розкидало ще давно, але зв’язок був завжди з тим, що з тобою все життя, де б ти не був – рідна лавка, рідні абрикоси у дворі… Зараз – замість пісочниці - велика воронка, замість доріжок – перерита земля, немає ані квітів, ані дерев… Ось тут, де ми гуляли, прямо біля під’їзду, розірвався снаряд, і моя дитяча подружка ледь не залишилася без ноги… Інша – півроку у підвалі, зі всією родиною… Важко повірити в такі події, важко… Виїхали, поїхали мої друзі – хто куди… Ця війна розкидала усіх по всьому світу…

Радію, що всі друзі ЖИВІ! Вижили, залишилися на цьому світі… Це диво!

Скільки мирних загинуло, скільки – багато, дуже багато… Якщо підете містом, то прямо на подвір’ї, де колись ходили люди, можна побачити могили… «Мій брат поховав батька під яблунею, у нашому дворі…» Колись ми тут дуже любили гуляти увечорі, теплі бахмутські вечори, особливо влітку, ніякого вітру, аромат квітів, голоси людей, машини, що поспішають кудись… Не хочеться вірити, що цього вже не буде, пишу, а сльози не можу зупинити… Нікому не хочеться вірити, нікому…

Коли вперше влучили в музичну школу, ще багато людей було у місті, усі працівники, діти пішли розбирати завали, цеглу… Вірили, хотіли, щоб це було тимчасово… Скільки пов’язано з цією старовинною будівлею! Дуже красивих моментів життя…

А храми, наші бахмутські церкви… Як вони могли загинути? Ось тут був Свято – Миколаївський храм… Скільки разів проходила повз нього, завжди милувалася ним, найстарішим храмом мого міста… Невже немає? Біль. Душа болить і кричить.

Ми зараз далеко від тебе, але жодної миті не полишають нас думки про рідне місто, ми завжди з тобою, пам’ятай це!

Дуже важко повірити, але так хочеться! 

Неймовірно хочеться повернутися сюди, усе повернути, відродити, вилікувати, загоїти твої рани…

Нестерпно хочеться! Ніколи ці мрії не відженемо від себе, все одно будемо сподіватися, все одно будемо ринути думками до тебе. Найкраще місто на землі!

А ти снися мені, снися, не залишай мене уві снах… Так якось легше витримувати розлуку з тобою…