Розбиті будинки, покалічені долі... У Новолуганському війна змінила життя багатьох людей. Ніна Головченко чекає на мир у рідному селищі вже сім років.

Перший день війни ми були в будинку. Селище обстрілювали так, що ми падали на підлогу й не знали, що робити. А потім за останню ганчірку хапалися й бігли в підвал. Спускалися з п’ятого поверху в підвал під нашим будинком, сиділи там. Так ми зустрічали перший день війни.

Прибігає до мене онук і показує, як потрібно ховатися, падати на підлогу та в якому місці руки, і як вуха закривати руками. Можу я це забути?

Постраждали перші та другі поверхи, переважно вікна, вхідні двері під’їзду. А так сам будинок – ні. Ось у нас сусід живе поруч, у другому під’їзді, у нього в приватному секторі розбитий будинок повністю. Тепер він живе в нашому будинку, знімає квартиру. Сам інвалід, на візку, дружина була теж хвора, померла.

11 років тому в мене помер син. Він жив у Горлівці. І коли він помер, ми вирішили його поховати тут. І ось чотири роки ми туди не ходимо. Два кілометри до кладовища, але навколо нашого селища перериті канави, там ходили танки й зараз через день обстріли.

Завдяки тому, що в нашому маленькому селищі є невеликі магазинчики, своя пекарня маленька, є доступ до їжі. Ми можемо, недалеко відходити, щоб щось купити. Ми живемо дуже-дуже-дуже скромно. Ми живемо в цьому селищі 45 років. Інколи проходиш повз ларьок... Мене знають усі, тому що я працювала вихователем у дитячому саду. Кажуть: «Ніно Антонівно, візьміть». Я кажу: «Дівчата, я не можу». Мені навіть було якось соромно брати в борг.

Ми гуманітарну допомогу отримували, нам допомагав Рінат Ахметов, спасибі йому. Дай Бог йому здоров’я. Переважно, це була продуктова допомога. І нам із чоловіком (він пенсіонер, я пенсіонерка) давали кожному допомогу. Не так, що одну на двох, а кожному давали продуктові набори. Нам вистачало. Просто радієш, що в нас є такі люди.