Мені 49 років. Я живу в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області з чоловіком і мамою. Коли в нашому селі було чутно вибухи, ми їздили в Нікополь на квартиру до дітей. Згодом до нас приїхали родичі з Чугуївського району Харківської області. Приблизно сім місяців у нашому будинку мешкало 16 людей. 

Ми з чоловіком залишилися без роботи.

Маємо овочі з городу й отримуємо гуманітарну допомогу. Допомагаємо ЗСУ. Разом з кумами й друзями купуємо все необхідне – і я печу пиріжки, рогалики, піцу, смажу рибу, котлети. На Великдень нафарбувала крашанок і спекла паски. Мама плете килимки на автомобільні сидіння. Усе передаємо в Бахмут нашим військовим. Багато мешканців нашого села допомагає ЗСУ. У нас є волонтерський центр. Шкода людей, шкода наших хлопців. Душа розривається. Хочеться останнє їм віддати, аби тільки всі вони повернулися живими.

Надіємося, що влітку війна закінчиться. Хочеться, щоб усе було так, як раніше, щоб зник страх, щоб процвітала наша Україна, щоб усе відбудували і всі люди були щасливими. Хочеться швидше забути все те, що ми пережили.