Микола Михайлович організовував евакуацію з Харкова людей з вадами зору і налагодив постачання продуктів і ліків, щоб забезпечити земляків, які потребують допомоги

До війни я був громадським діячем, власне, як і зараз. Очолював і очолюю донині Харківську обласну організацію українського товариства сліпих. За фахом я є юрист, маю спеціальність юрист і викладач права. В мене є дружина пані Тетяна, дітей немає. Є кіт, він у нас – член родини, також евакуювався з нами до Львова. Ми з дружиною інваліди по зору. Я не бачу взагалі. Дружина бачить одним оком всього 20%.

Ми прокинулися вранці на початку шостої години ранку 24 лютого, бо були чутно вибухи в Чугуєві. Одразу зрозуміли, що це війна, тому що до цього вже були якісь розмови, що почнеться вторгнення то 16 лютого, то 25 лютого. Тому, власне, сумнівів практично не з'явилося з цього приводу. 

Скільки б люди не готувалися до початку війни, все одно виявляються не готовими до цього. Ми прокинулися, почали там якісь речі збирати, складати. Вийшли на вулицю: до банкоматів черги, до аптек черги, до продуктових крамниць черги.

Десь до 10-11 години грошей не було в банкоматах взагалі. Готівку перестали видавати банкомати, а картки вже не працювали в магазинах, супермаркетах і в аптеках. Все, що більш-менш необхідне, все було викуплене. Вибухи тривали весь час, ми їх чули там періодично, при цьому ще транспорт певний час працював.

У нас під вікнами ще їздили тролейбуси: ми чули, що вони курсують, але трошки пізніше вже зупинилися. Почали прилітати снаряди, ракети і так далі.

З'ясували, що у нас в під'їзді підвал закритий і невідомо, в кого ключ. Нікуди фактично було ховатися, і сусіди намагалися з'ясувати, як це зробити. Дехто взагалі казав: «Нащо вам ховатися і що ви тут паніку розводите?» Але ми просто якось вже розуміли, що це буде досить важлива така точка, куди треба мати доступ і взагалі знати, куди втікати.

Ввечері 24 лютого значно посилилися обстріли Харкова, вже працювала протиповітряна оборона, ми бачили військову техніку на вулицях і вирішили, що треба все таки шукати укриття, тому що невідомо, як буде далі відбуватися. Дізналися, що у наших родичів, які неподалік живуть, підвал вже відкритий, люди там трошки обживаються - ну і ми вирішили туди перейти.

Першу ніч ми провели в підвалі на стільцях. Тобто лежати не було на чому, але сидіти - було. Тим більше, що лежати було досить прохолодно, тому що це 24 лютого: зима, сніг на вулиці. Підвал був не дуже оснащений, тобто не було опалення, не було води. Щоб зарядити телефон, треба було бігти додому і щось там якось вирішувати.

Наш кіт залишився в хаті, тому наступного ранку перше, що ми зробили, - побігли його годувати, пестити, тому що він скучає і взагалі не любить сам сидіти. 

Наш кіт досить швидко пристосувався до воєнних подій. Не ховався десь під диваном, але ж вуха притуляв до голови, коли десь гучно вибухало. Він розуміється, що коли ми поруч, то йому нема чого боятися - знає, що ми його захистимо і врятуємо.

Діяльність нашого товариства має багато напрямків. Ми надаємо і юридичні консультації, і психологічну допомогу людям з інвалідністю по зору. В минулому році, наприклад, це були курси орієнтування у просторі за допомогою тростини і курси по вивченню смартфонів для незрячих. Тобто смартфони звичайні, а саме користуватися їм треба без зору. Намагаємося допомогти людям продуктами якимось, або побутовою хімією. Адже переважна більшість – це пенсіонери, які отримують невелику пенсію.  Так само і культурний напрямок: концерти відбуваються, екскурсії, походи в музеї, театри. Така у нас діяльність.

На перше січня 2022 року у нас на обліку було 1120 людей. Звісно, що з початком війни багато людей з Харкова і Харківської області виїхали. Дуже багато - за межі України: до Німеччини, Польщі, Іспанії, Італії, Нідерландів, і так далі. Частина, звісно, залишилась в Україні, але в більш безпечних регіонах, починаючи від Полтави і далі: західні регіони і центральна Україна.

Ми з дружиною перебували в Харкові до 5 березня. Вирішили виїхати, бо, по-перше, це безпека. Тому що ми розуміли, що нам дуже важко перебувати в місті, яке обстрілюють. Ми кожного ранку бігли до кота, а над нами розривались ті ракети, ті снаряди з протиповітряної оборони чи гради.

Ми все це розрізняли: коли стріляють наші захисники, або коли по нас стріляють. Ми живемо на околиці, а перший населений пункт за околицею - Мала Рогань, де вже стояли росіяни. Були прильоти буквально у сусідній двір багатоповерхового будинку, там били чогось школу, повибивало шибки в нашому будинку. Слава Богу, в нас не потрапило.

Плюс виникли проблеми з продуктами, тому що готівка зникла, картки не приймають. До єдиного супермаркету, який працював у нашому районі, черга стояла три години, щоб тільки зайти в магазин. 

Це все відбувалося на третій-четвертий день: люди стояли у черзі за харчами навіть під обстрілами. Працює система залпового вогню, артилерія, літаки - а люди стоять, бо треба щось здобути з їжі.

Ну і ще зникли корми для домашніх тварин. Взагалі ніяких не було: все вигрібли, а ми ж не робили за запасів на такий довгий термін. У нас була певна кількість корму для кота, а він звичайну їжу не їсть, тільки корм спеціальний. От ми і вирішили, що досить вже випробувати долю: мабуть, треба евакуюватися, аби не створювати загрозу ні своєму життю, ні життю людей, які нам допомагали. 

До 5 березня в наш район не їздив ні міський транспорт, ані таксі, бо постійно у нас прострілювалось, і ніхто не хотів ризикувати ні за які гроші. Це було дуже небезпечно. Допомогли нам виїхати хлопці з територіальної оборони на машині.

Ми знайшли телефон одного з представників територіальної оборони, і вони нам сказали, що через 15 хвилин машина буде біля нашого будинку. Щоб ми взяли лише таке, що можна в руках спокійно нести: речей дуже небагато, воду. Власне, так ми і зробили: у нас було два рюкзаки і кіт у переносці.

Наступного дня ми вже виїжджали, евакуаційним вагоном, у якому їхало 105 людей на 79 місць для сидіння. Це був сидячий вагон, частина людей їхала стоячи. 

Там багато було незрячих і слабозорих людей в цьому вагоні, ще люди на кріслах колісних, були діти з інвалідністю, були люди з порушеннями слуху, ну і так далі. Тобто, різні категорії були.

Мене попросили якось очолити цю групу і, власне, від Харкова до Львова, я там намагався вирішити питання забезпечення води, їжі, щоб люди мінялися місцями: хтось стоїть, хтось сидить, - ну, таким чином.

Ми їхали 20 годин. У декого не було води і їжі – то намагалися якось поділити. Потім в Полтаві волонтери занесли воду і їжу, і ми роздали людям. В першу чергу тим, у кого були маленькі діти: там молоко було, наприклад, були соки. А дорослі вже обходилися тим, що залишилося. Таким чином це відбувалося.

До Львова їхали, фактично, не відкриваючи двері. Але в Полтаві ще застрягла дівчинка наша - ну, вона має проблеми з зором, і в неї дитина. То ми, коли виїхали з Харкова, зателефонували й попросили, щоб домовилися з провідниками, із представниками силових структур, щоб її посадили - адже вагони були переповнені, і дорогою вже не сажали людей. Так що ми свою дівчину забрали, звісно.

Ну, далі вже їхали спокійно: світлове маскування, закриті вікна, просили виключити телефони, хоча все одно постраждав вагон: розбили шибку в дверях.

Ми беремо участь у щорічних таких заходах реабілітації людей з інвалідністю на спортивній базі у Львівській області - наші колеги якраз на початку війни були на цій базі. От вони і сказали, що нас хоча б на перший час приймуть. Хоча більша частина людей все-таки їхала за кордон.

Це питання ми теж вирішували з прикордонниками, тому що просили людей вийти і пішки переходити кордон. Ми їм казали, що це ж незрячі люди - їм важко це робити, тим більше, що темно. Ну, слава Богу, вирішили. Всі перейшли, а на тому боці вже на польській стороні їх зустрічали волонтери Польщі і далі везли розміщувати на польській території.

Ми коли у Львів приїхали, спакували багато пакунків з продуктами і навіть з кормами для котів і собак і відправили в Харків для тих, хто там лишився - бо там не було того взагалі. 

Я розумію, що намагалися, в першу чергу, людей забезпечити, але ніхто не хотів викидати чи якось позбавлятися своїх домашніх улюбленців.

А ще була досить велика проблема - ліки, особливо для тих, хто приймає їх постійно. Дуже багато ми тут скупляли препаратів з багатьох аптек і відправляли в Харків, Полтаву – туди, де наші колеги, члени організації евакуювалися. Ми їх намагалися якось підтримати, допомогти. Ми живемо зараз в соціальній установі безкоштовно. Нас тут захистили і харчують навіть, тому ми просто вирішили, на допомогу людям витрачати з бюджету родини ці кошти. 

Зараз співпрацюємо в Харкові з одним з благодійних фондів. Хлопці з цього благодійного фонду попросили у нас списки людей, які залишилися в Харкові, і розвозять прямо кожному продуктові набори. Тобто ми вже таким чином допомагаємо - знаходимо тих, хто може ці продуктові набори привезти, а не витрачаємо особисті кошти. Налагодили цей канал. Майже 100 продуктових наборів за останні кілька тижнів розвезли, і плануємо ще там збільшувати цю кількість. Просто тут не тільки від нас залежить, адже зараз в Харківській області звільнилися багато територій і туди теж треба доставляти цю допомогу.

Перші тижні війни були дуже такі напружені і шокували такі бездумні, абсолютно безпідставні обстріли громадської інфраструктури, загибель людей.

З Чугуєва до Харкова намагалася евакуюватися велика кількість людей і ми знали, що їх розстрілюють прямо в машинах. Це було фактично на трасі біля нашого будинку.

Приємно вразила згуртованість багатьох людей, які допомагали евакуюватися, в тому числі людям з інвалідністю. Тому що, ну, в принципі, працювали всі. Працювали громадські активісти, працювали співробітники правоохоронних органів і військові. Залізничники допомагали, розміщали всіх людей. Дуже це було класно, зворушливо. Волонтери на міському вокзалі абсолютно безкоштовно забезпечували і кавою, чаєм, їжею, ковдрами.

Звісно, дуже хочеться повернутися до рідної домівки, адже як би гарно нас не приймали у Львові, але ж власна оселя і є власна.

Ми перестали спілкуватися з родичами дружини, адже вони були просякнуті російською пропагандою, і слухати від них рашистські наративи було неймовірно противно.

Я дуже сподіваюся, що війна закінчиться якомога швидше, і обов'язково має закінчитися перемогою України. Ми маємо повернути свої території, маємо повернутися до мирного життя, маємо працювати, реалізовувати себе у своїх професіях, своїх спеціальностях і, власне, жити нормальним мирним життям, як ми жили до війни, як всі звичайні люди.