Людмила ходила на роботу під обстрілами. Було дуже страшно, бо невідомо, коли і де це почнеться і чим закінчиться

Я хворіла на ковід і була вдома. Якраз на ранок заснула, а в нас були вже вибухи, бо поряд бомбили аеродром. Я, чесно кажучи, не чула. Сестра мені подзвонила і сказала, що почалась війна. Ми думали, що два-три дні – і все припиниться. 

Ми живемо між Херсоном і Миколаєвом - то ми, звісно, багато чого тут пережили. Било нас і вдома, і в школі діставало. Ми тікали, і в нас коліна й руки були побиті. На нас вікна летіли, шибки і все на світі. Ми в підвал мчалися бігом. 

У нас «Іскандер» влучив біля школи.  Це був жах. Школу нам усю побило: двері і вікна. До цього часу її ремонтують. Нові вікна поставили, потрошку відбудовують. 

Нас діставало тут не раз. Я нікуди не виїздила, була постійно тут. У мене чоловік весь час хворіє - він після інсульту вже дев’ять років, і у мене не було змоги виїхати. Невістку відправила з внучкою в Чернівецьку область. Їх там люди зовсім чужі приютили. Але вони стали нам як рідні. Ми й зараз телефонуємо, дякуємо їм.

Найбільше шокувало, коли нас обстрілювали. У нас це відбувалося в різний час, могли і вночі бити. Це було страшно. Не знаєш, де впаде. Група у нас була в селі - ми переписувались, де впало, у кого що горить. 

Було страшно, коли росіяни ось так два тижні нас по годинах обстрілювали. Страшно, бо ми знали, що зараз будуть бомбити, і нам нікуди бігти, і ми сидимо на другому поверсі. Багатоквартирні будинки – це найстрашніше. 

11 листопада якраз звільнили Херсон. І ми це відчули, бо нас перестали бити прицільно. А до того, бувало, ідеш на роботу – і такі міни кидають! Вони розривались. Приходиш з роботи додому, а там вікон немає, все побите. І думаєш: «Слава Богу, що це було вранці, бо якби мене обстріл застав тут, то було б погано». А вже коли Херсон звільнили, то нам стало краще трішки. Так, ми чуємо вибухи до цього часу, але не так, як раніше. 

Мріємо, щоб була перемога, щоб діти повернулись до нас у школу, тому що школа у нас дуже гарна. До цього часу її відбудовують, але немає дітей, дистанційно вчаться. У мене внучка іде до 1-го класу, і я мрію, щоб вона ходила до школи. Дітям потрібне спілкування між собою, щоб у них були радість і щастя.