Ми мешкали в Гуляйполі. Мені 42 роки. Сім’я – чоловік, син та батьки.

У нас з 2 березня вже не було світла і води. Ми мешкаємо в своєму житловому будинку, то в нас була і криниця, і басейн. Коли це все почалося, в Гуляйполі всі згуртувалися. Якщо щось прилетить та комусь пошкодить, всі допомагали. Це зворушило.

Перед нашим житловим будинком прилетів снаряд - повибивало вікна, двері, дах. Це було об одинадцятій вечора. Ми вже були у підвалі, бо перед цим почали стріляти.

Ми залишитися без роботи та даху над головою. Зателефонували знайомому у Запоріжжя, він приїхав і забрав. Страшно було по дорозі: думали, щось може трапитися, але коли їхали, деінде не стріляли. Нам дозволили поселитися в сімейному гуртожитку.

Ми чекали місяць, два, три, а воно все затягується. Звикаємо до того, що відбувається. Але коли поїхали 20 серпня додому подивитися на дах, бо ще раз прилетіло до нас, то в обідній час прилетіла авіабомба, і нас засипало запеченим ґрунтом. Це було страшно, і просто повезло, що залишись живі.

Батьки залишилися в зоні бойових дій, тому що вони в різних місцях: хто в селі, хто в місті. 

Моя дитина закінчує 11 клас, чоловік без роботи, я без роботи. Чекаємо, коли все скінчиться.

Я думаю, що війна нескоро скінчиться. Мені здається, це все ще буде довго: навіть і рік, якщо не довше. Росіяни до цього довго готувалися.

Хочу, щоб у майбутньому все стало на свої місця.