Мені 72 роки. Я живу з чоловіком у місті Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого нам зателефонувала менша донька з Миколаєва. Вона дуже плакала і крізь сльози сказала, що почалася війна. Ми не одразу змогли в це повірити. 

Окупанти спочатку обстрілювали Миколаїв, а потім зайшли у Снігурівку. Зупинилися поруч з нашим будинком. Були обстріли. У нашому будинку вилетіли вікна. Зникли вода і світло. Наступного дня росіяни ходили по домівках і шукали когось. 

Ми живемо в будинку на чотири господарі. Снаряд влучив у ванну кімнату сусіда. Нас не зачепило. А у нього зруйновані стіна і половина вікна. 

Ми з чоловіком ховалися в погребі, навіть залишалися там ночувати. Окупанти поселилися за два будинки від нас. Їх було двадцять чоловік. Ми намагалися не потрапляти їм на очі, боялися виходити за ворота. Поряд стояв їхній бронетранспортер. 

Добре, що ми восени закупили картоплю. Я завжди брала десять сіток по 25 кілограмів. Сало, олія і яйця були. Щоразу, як отримувала пенсію, купувала цукор і борошно. Завдяки цьому ми й жили. Нам вистачало. Ще й з іншими ділилися. Пили дощову воду і їсти на ній варили. Раз на два місяці привозили бочку води, але ми боялися ходити по неї.