Круглова Валерія, 15 років, учениця 10 класу Перещепинського ліцею, м. Перещепине, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Базя Юлія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Життя розділилося на «до» та «після».

Ще вчора я гуляла зі своїми друзями майже до півночі, а вже сьогодні я збираю в паніці речі та ремонтую підвал (але про це згодом).

Вже декілька років ми не вітаємо наших чоловіків 23-го лютого, а от наші кляті «сусіди» залюбки святкують цей день. Мій звичайний ранок середи, звичайний сніданок, дорога до школи. Звична зміна дати на дошці та хвилювання перед контрольною з хімії. Все було, як завжди: ввечері я радісна та з піднесеним настроєм йшла на тренування з волейболу. Десь о 22:30 я поверталася додому, гуляючи з гарною компанією. Серед них був хлопець, який давно мені подобається, в ці моменти моє обличчя не могло контролювати усмішку, я відчувала себе щасливою людиною.

5:30 ранку 24 лютого 2022 року…

Я прокидаюся від кількості повідомлень на телефоні, який без упину вібрував під подушкою. Починаю читати спочатку, бо повідомлень… Друзі, які навчаються у Харкові, у паніці починають перебільшувати (подумала я) та писати про вибухи і війну. «Треба увімкнути новини», — подумала я. Має бути все не так страшно, як пишуть. Але тут в стрічці новин трапилося мені звернення руського фюрера. І ось тут я вже зрозуміла, що все не так добре, як мені хочеться. Я вибігла з кімнати та почала з мамою збирати найнеобхідніші речі. Ми живемо біля траси, в нашому будинку немає підвалу, тому тато прийняв беззаперечне рішення відправити нас із мамою до бабусі. Там хоча б є укриття у вигляді погребу чи підвалу. Щось на кшталт цього. Довелося нам із мамою зайнятися облаштуванням нашого сховища. Мені цікаво було займатися цим, адже я відчувала себе наче у справжній комп’ютерній грі на виживання, де потрібно швидко перенести речі, облаштувати місце, занести продукти та речі першої необхідності. Але іноді, повертаючись у реальність, читаючи новини, я просто кричала та плакала, як мала дитина; кожен переживає стрес по-різному, але я намагалася тримати себе в руках, адже поруч була старенька бабуся, якій краще було не знати всіх новин у перші дні війни.

Першу ніч я вирішила взагалі не спати, заготувала велику кількість кави, позатуляла вікна та двері, аби було не видно світла в хаті. Я постійно оновлювала новини, читала з усіх доступних джерел, що тільки можна. Ось так пройшло перших днів 5.

Оговтавшись на початку березня, я вирішила допомагати людям та збирати гуманітарну допомогу. Ми з молодіжною радою приймали та роздавали людям їжу, медикаменти, одяг, також допомагали воєнним.

Приблизно в цей час ми вже почали ходити у підвал та навіть ночувати там, саме тоді я й стала більше читати книжок, перебуваючи в укритті.

Так минув місяць, до нас по допомогу звернулася сім’я дідусевого армійського друга. Вони живуть у прифронтовому місті Донецької області.

Ми прийняли у бабусі вдома 9 людей та почали активно допомагати їм облаштуватися. Серед них були жінки, діти та літні люди з обмеженими можливостями.

Ми жили разом з ними, вони були вдячні нам та допомагали. Разом з ними ми зробили ремонт у двох будинках моєї тітки та заселили туди біженців з гарячих точок.

Можливо, вам здається, що я спокійно пишу про всі ці речі, але мене переповнюють емоції! Я пишаюсь собою, своєю родиною, нашими захисниками та країною. Кожного дня в мене на повторі одна фраза «Чи могла я, абсолютно щаслива 23-го лютого, уявити, що через пів року я буду людиною, яка знатиметься на зброї, самозахисті, першій медичній допомозі, воєнній тактиці та стратегії, знатися на ядерній небезпеці? Чи знала я, що буду ночувати в підвалі, навчатися у підвалі, їсти у підвалі? Чи знала я, що у свої 15 буду мати стільки агресії та нецензурних слів до країни-терориста та рашистів, яких я колись вважала родичами? Чи буду я хвилюватися через те, що мій дядько з московії може піти воювати проти дядька з України?» Ні, не знала і не могла. Тепер життя — не просто життя. З 24-го посекундно воно поділене на «до» та «після»…