Макаренко Максим, 11 клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенець Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

« У-у-у-у…» Увага: повітряна тривога, пройдіть до найближчого укриття…». Такі  слова чуємо щодня протягом майже тисячі днів, наче щось звичне, буденне.

А чи можна з цим змиритися? Як звикнути до пекла? Цікаво, що було  до того? А коли це – до того?

23.02 2022. Мій найкращий день, коли востаннє почувався дитиною. Ранок, школа, друзі, учителі, домашні завдання. Нічого незвичного. Після уроків побігли на вулицю. Увечері, як завжди, пили чай з батьками, розповідали, що трапилося за день.

Я отримав Картку харків’янина і пишався, що вже зовсім як дорослий. Здавалося, просто звичайний день, такий, як учора, і буде завтра.

Але щось мене непокоїло, зрозуміти не міг: серце стискалося в передчутті біди, тривожно було й чогось страшно. А вранці мене розбудила мама й сказала, що не йду до школи. Як і всі діти в такій ситуації, зрадів, але вирішив запитати про причини такого «щастя».

Відповідь приголомшила  мене: «Прийшла війна, синку»

Чесно кажучи, перший місяць війни я прожив, як у тумані, не міг сприймати все, що відбувалося, як реальність. Якийсь підвал у приватному секторі, де жили друзі батьків, яке-не-яке укриття. Наш кіт залишений сам на сам у квартирі з мисочкою корму, так його жаль, котику самотньо та страшно. Ми хоч разом тримаємося.

І яке то щастя було, коли ми повернулися в квартиру, він так зрадів, коли побачив, що не один.

Чомусь запам’ятався ще один випадок. То був березень. Мама пішла до супермаркету за продуктами. Хоча назвати порожні полиці супермаркетом  язик не повертається. Товарів немає, приміщення все в барикадах, величезні черги переляканих людей. Точно картина з фільму жахів про апокаліпсис.

Так ось, мама вистояла чергу (героїня!), щось принесла поїсти. І, окрім того, пачку  чипсів. Де вона їх знайшла? Здається, нічого смачнішого не їв. Чи то пам’ять зіграла злий жарт?

13.04.2022. Мій найстрашніший день. Коли згадую, тіло прибирають дрижаки. Ми вже повернулися у квартиру, трималися, обговорювали новини, сподівалися, вірили, подумки плекали перемогу. Десь о шостій світ наче перевернувся, почувся жахливий неприродний звук, що кожної секунди наближався.

Що це? Вітер свище, шелестить ракета, чи брязкотять гусениці танків. Вибігаю в коридор – і тут «баам». Здалося: землетрус. Скло затріщало, речі застрибали. Відчуття передати словами неможливо.

Оціпеніння, страх, розпач… Улучили в машину біля сусіднього під’їзду. А знаєте, що найстрашніше? Я вирахував  приблизну траєкторію ракети РСЗВ. Виявляється: летіла вона метрів за 10 від будинку. Усього 10 метрів - і  все…

Через постійні обстріли ми вимушені були евакуюватися до села неподалік Полтави. Наче трохи спокійніше, а серце рветься на шматки: як там удома і як мої старенькі – дідусь із бабусею.

Вони опинилися в окупації, у місті Куп’янську. Рашисти перебили мобільний та інтернет – зв’язок, поговорити з рідними не могли більше місяця. Сказати, що нервували – не сказати нічого. Дідусь розповідав потім, як жилося при «освободітелях», ті намагалися продавати все за свої «криваві» рублі, запевняли, що «руський мир»  найкращий. Була навіть така історія: якось дідусь із бабусею їхали до  Куп’янська, їх зупинили на блокпосту. Один з тих став чіплятися, говорити, що в росії заборонено тонування скла в автомобілях.

Знаєте, що відповів дідусь:  «Я знаходжусь на українській землі, і офіційно - це Україна, то тут наші закони». А за таке могли просто вбити…

…Зараз живу в Києві. Тут теж  балістика, «шахеди», волає тривога, гинуть люди. У хвилини розпачу задаюся питаннями  Що далі? Де мій дім? Хто я? Чи повернуся в рідне місто? Здається час зупинився. І я загублений у часі восьмикласник. А дідусь посміхається і каже: «Ні, так не можна. Ти – українець, а це головне. Ми вистоїмо й переможемо. Поки є народ, є Україна» Дякую йому за мудру науку.