Українські медики в окупації були вимушені надавати допомогу окупантам. Це було морально важко, бо рашисти не приховували своїх злочинів і зовсім не відчували співчуття до людей

Я проживала у Степногірську, це Василівський район Запорізької області. Працювала я у Василівській лікарні медсестрою приймального відділення. На початку війни я була на роботі. Мені зранку зателефонував брат, він проживає у Києві, і сказав, що почалась війна. Ми нічого не зрозуміли. Я подумала, що він жартує. У нас було тихо. Ми ввімкнули телевізор і все побачили. 

Перший день ми були вдома. На другий день зібрались, щоб їхати до Василівки. Мій чоловік - колишній прикордонник. Він зібрався йти до військкомату, а я - їхати на роботу. Ми вийшли, та автобуса вже не було. Добиратись було нічим. Мене на роботу забрали, а чоловік не поїхав, бо з військкомату сказали, що інвалідів не беруть. Отак я потрапила в окупацію і працювала там медсестрою. 

Працювати там я не змогла, бо постійно приходили росіяни і зі зброєю змушували надавати їм допомогу. Погрожували, що будуть вбивати мирних, і нам доводилось надавати допомогу їхнім пораненим. 

Найбільше шокувало, що вони прийшли і почали говорити, що вони наші брати. Спочатку прийшли буряти, потім дагестанці. Я їм говорила: «Які ви мені брати?» Говорили, що прийшли нас звільняти. Ходили з автоматами. Вони знали, куди прийшли, і тому нас боялись. 

Коли наші дівчата вимушено надавали їм допомогу, то біля кожної медичної сестри ставали з обох боків з автоматами. Говорили, щоб ми на них не ображались, бо в них така робота. 

У нас у підвалі був туалет, і вони ходили туди один за одним дивитись на той унітаз, ніби бачать таке вперше в житті. Все вони знали. У перші дні нас сильно бомбили. Спочатку попали у відділення хірургії та реанімації, але за декілька днів до початку війни ми переїхали у нову будівлю. Речі наші там погоріли, але хворих ми встигли перевести. І коли вони прийшли, то сказали: «Не може бути, ми ж це відділення розбомбили!» А ми їм говоримо: «У вас старі карти, ми переїхали у нову будівлю, а пологовий і гінекологія там залишились». Ми їх спустили до підвалу - там були дві породіллі. Ракета прилетіла і розбомбила весь другий поверх: гінекологію і пологовий. 

Потім вони говорили, що це наші ракети розвернулись на 180 градусів і влучили. Вони всіх там налаштовують, що українці будуть убивати всіх, хто повертається з окупованих територій. 

Ще у березні вони були впевнені, що візьмуть Запоріжжя. Дві сім’ї їхали з Маріуполя - вони їх завернули і не пропустили, так люди ночували у нас в підвалі. Ми постелили їм у коридорі, бо кімнати всі були забиті людьми. То росіяни вже вважали себе там господарями. Зранку давали дозвіл цим людям на виїзд. Коли вже я виїжджала, потрібно було отримати дозвіл на виїзд. Нас перевіряли, допитувались, чому ми хочемо їхати.

Найважче було надавати рашистам допомогу. Я їх не боюсь, але відчуваю до них сильну ненависть. Шокувало те, що вони приїхали вбивати, їм плювати на людський біль. Вони спускались у підвали, бачили наших дітей, людей, які там сиділи. Вони холоднокровно говорили, що це наші нас обстрілюють. Вони - холоднокровні вбивці.

Спочатку у нас не було нічого. Нам воду приносили місцеві мешканці. Ми готували їжу для наших хворих на саморобній пічці. Відразу росіяни були ділові: привезли нам машиною питну воду – люди від неї відмовились. Вони нам намагались  гуманітарну допомогу привозити, залишали свої ящики біля лікарні. 

Наші аптекарі всі свої залишки ліків привезли на лікарню і сказали, щоб ми безкоштовно роздавали ліки людям. Доки я там знаходилась, то рашисти не пропускали машини з нашою гуманітарною допомогою. Нам допомагали місцеві, приносили все, що могли.

Усі мої рідні виїхали до Запоріжжя. Батько не переніс цієї війни і помер. Він сказав, щоб його поховали тільки вдома. Нам довелось винаймати транспорт і везти його до Степногірська. Чекаємо перемоги, щоб повернутись додому.

Далі вже нікуди не будемо їхати, це саме крайнє. Куди ще їхати? Якщо доведеться, то будемо тут воювати. Я зараз працюю у 8-й міській лікарні медсестрою у паліативному відділенні.

Я думаю, що десь до лютого вже все закінчиться. Можливо, у грудні вже звільнять Василівку. Новий рік хочу відзначати вдома. Повернусь додому і буду працювати. Будемо все відбудовувати.