Родина з двома дітьми і старенькими батьками до останнього залишалась вдома, поки ракета не влучила у будинок

Я мешкала в місті Запоріжжі на Дослідній станції. Моя сім’я складається з чотирьох чоловік. 

Я працюю в дитячому садочку вихователькою. Коли збиралася на роботу – ми почули звуки вибухів, кружляло багато літаків. Потім пішли на роботу, там о шостій ранку керівництво нам сказало, що війна. Тому дітей не приймаємо, треба самим залишатися спокійними, ще й заспокоювати батьків і дітей.

Вперше прилетіло в жовтні, побило всі вікна, двері. Ми виїхали до батьків, але туди також ракета влучила прямо в будинок. Цю історію навіть знімали для новин. А 3 числа знову прилетіло на дослідну станцію прямо під вікна, щоб добити те, що залишилося. 

Найбільше шокувала жорстокість російського народу. Коли вночі сплять маленькі діти – і вибухають ракети. Але ж ці люди також мають удома дітей!

Я працювала в Запоріжжі, а діти навчаються в школі, тому ми до останнього намагалися бути там. Коли стало вже нестерпно – тоді виїхали особистим транспортом. Найважчим було усвідомити та прийняти те, що потрібно виїхати і немає можливості залишитися. Зараз живемо в Комишувасі. Нам нема куди повертатися.

Труднощі виникли, бо чоловік втратив роботу. Не вистачає на харчування, на ліки. Мамі призначили операцію - протезування. Батьки похилого віку, їм потрібна допомога. Труднощі - з житлом і продуктами харчування, іншим ми забезпечені. 

Мене зворушує те, що ми дійсно - єдиний народ. Коли не було транспорту, нас люди підвозили безкоштовно до місць роботи. Ділилися своїми продуктами. Коли ми тільки приїхали, нам надавали підтримку, якої ми потребували: хтось будматеріалами допомагав, хтось - фізичною працею. Ми єдина держава, єдиний народ. Навіть заможні люди підбирають тих, хто стоїть на зупинках, безкоштовно підвозять, куди потрібно. 

Ми віримо, що вистоїмо. Якщо всі виїдуть, то хто буде підтримувати місто? Ми працюємо і намагаємося чимось допомагати нашим солдатам. Я їжджу з селища в місто і продовжую працювати.

Операцію мамі будуть робити завтра о дев’ятій ранку. У неї на фоні стресу загострилося хронічне захворювання - сказали, що тільки протезування допоможе. Дітки в мене дуже злякані. Менша дитина боїться, коли темно в хаті, ходити в туалет. Найменший стук – і вже йому страшно стає. 

Я вважаю, що війна в один день не закінчиться. Мабуть, до літа все поступово зійде нанівець. Але це - виключно моя думка. 

Я мрію, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб нашу Україну відбудували якомога скоріше і щоб вона була прикладом для світу. Головне – щоб ми вистояли!