Ми тут, у Лимані, чули все ще в 2014 році. 24 лютого 2022-го прокинулись, бо почули десь вибухи. Увімкнули телевізор і про все дізнались. Ми залишались в Лимані до квітня місяця, потім виїхали в село в Дніпропетровській області, там трішки знаходились. Зараз живемо у Світловодську на Кіровоградщині.

Усе тоді залишилось вдома, а дому в нас уже немає, повертатись немає куди, і поки не знаємо, куди далі їхати.

У нас не було складнощів з евакуацією. Багато людей тоді через Лиман їхали з Луганської області. Син у Донецькому медичному університеті навчався і навчається, йому потрібно було знаходитись в Україні, а ті нелюди все ближче і ближче підходили. І ми вирішили виїжджати.

Шокували найбільше постійні обстріли навколо. Ракети літали, техніка по місту їздила. У травні місяці мама моя, пенсіонерка, залишалась, не хотіла з нами їхати спочатку. А потом, коли днів за п’ять взяли Лиман рашисти, вона погодилась, її волонтери вивезли до Дніпра, а ми тоді поїхали машиною, забрали її в село до себе, і вона залишалась там. Вона бачила більше: коли все вибухало, дома горіли.

Нас прийняла в селі незнайома жінка. Потім довелось переїжджати, бо в селі немає роботи. Тут хоч місто і невелике, але можна працевлаштуватись, нехай і неофіційно, але якусь копійку заробити на оплату комунальних послуг і самої квартири. 

Буває інколи, як щось нахлине, згадаю свою домівку - то трішки поплачу. Потрібно продовжувати жити далі, тим більше що в цьому році у сина народилась дитина, моя онучка. Життя продовжується. Складно, а що робити, якось потрібно виживати. Надіємось, що ми повернемось в мирне життя, а потім поїдемо додому відбудовувати своє житло.