Коли я згадую перший день війни, то зразу на очі навертаються сльози. Повторення, звичайно, не дай Бог нікому. Ми бачили бойові дії, коли шибки з вікон вилітали. Усе це дуже страшно.

Ми майже зразу виїхали, дитину вивезли в Київ до рідні. Спочатку в них жили, потім знімали квартиру. Чоловік працював, я два роки сиділа вдома. Потім я пішла на роботу.

Важко було їхати через всю Донецьку область, потім Луганську. Страшнувато, тому що постійно бомбили, і не знаєш, куди влучить снаряд. Там батьки залишилися наші.

Раніше дуже часто снилася війна

Час минув – усе забувається, стирається з пам’яті. Раніше дуже часто снилася війна, зараз уже рідше, набагато менше. Інше життя вже, турботи, свідомість перемикається.

Тут вільно, вдома все зовсім по-іншому. Тут люди живуть і не думають, що десь іде війна. Не відчувають, що це кайф, що виспатися можна, не бомблять цілодобово. Коли переїхали та зняли квартиру, я місяць спала, просто відсиплялася. Салюти років зо три дуже сильно впливали на нас, потім звикли. Людина до всього звикає.