"Ми ховалися у підвал, на вікна хрести клеїли, щоб шибки не повипадали, – розповідає Тетяна Смирнова. - Це було дуже страшно". І зараз, коли згадує ті події, її тілом біжать мурахи. В юності Тетяна Костянтинівна часто чула розповіді про війну від батьків, але не думала, що самій доведеться через це пройти.

Перед початком війни її чоловіка паралізувало. Всі обстріли вона перечікувала в будинку разом із ним, оскільки до підвалу його спускати не було можливості.

А нещодавно і вона сама, після невдалого падіння, зламала дві руки та лежала у лікарні. Тепер їй потрібна реабілітація, але грошей на це зараз немає.