Олена Белінська разом з чоловіком живе в селищі Новотошківське, навіть війна не змусила їх покинути рідні пенати, де пройшло все життя. З початком конфлікту обидва залишилися без роботи, тому доводиться перебиватися тимчасовими заробітками. Вони мріють про мир і щоб діти могли частіше їх відвідувати.

У нас все було тихо-мирно: відпрацював, приїхав додому, на город сходив. І вистачало заробітків на все, могли дозволити собі щось відкласти і щось купити, а тепер виживаємо.

17 липня 2014 року ми були на заводі в Первомайську, де працювали. Військові підійшли до Попасної, тоді нас вивезли, а приїхали додому – літаки літали. Моторошно було.

Ми з чоловіком втратили роботу. Він і дотепер влаштуватися не може, а я в 2018 році пішла тимчасово соцпрацівником на три роки. Цього року дівчинка вийшла з декретної відпустки, і я залишилася без роботи. Тепер інша співробітниця пішла, і я на її місці. Слава Богу, хоч якийсь дохід, а то сиділи взагалі...

Вільно пересуватися зараз не можемо. Наше селище відрізане від цивілізації. Через нас проходили рейси «Кремінна-Лисичанськ» і «Попасна-Гірськ», тепер і того немає. Школа ще якось тримається, а якщо медпункт, аптеку і пошту закриють – усе, вважай ми на краю прірви.

Кожен день мрію, щоб швидше все закінчилося, щоб ми нормально зажили, могли дозволити собі виїхати, куди захочеться . Щоб діти могли в будь-який час приїхати і ми до дітей. Зараз дочка заміжня, живе в Запорізькій області. Нещодавно приїжджали, 14 годин добиралися до нас.