Кондратюк Єлізавета Валеріївна, 17 років, Новотошківський ліцей №10

«Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки і сум покинутих руїн.» Ці слова відомого українського поета, драматурга Олександра Олеся є актуальними для нашої країни. 7 років тому прийшла біда в Україну – війна. Вона змінила долю багатьох людей. Тоді ще ніхто не знав, що події, які відбулися на Майдані, розділять українців. Одні з них стануть на захист своєї Вітчизни, а інші зрадять ідеалам Майдану.

Справді кажучи, я навіть не очікувала, що в нашій країні виявиться стільки героїв. Це солдати, волонтери і прості люди, які допомагали і допомагають і жителям Донбасу, і воїнам, і переселенцям. У маленькому віці я навіть не уявляла, що таке війна, і як вона змінить мої життєві погляди.

По-перше, війна втрутилася у життя майже кожного українця. Багато молодих хлопців та дівчат, які пішли воювати заради своєї батьківщини, більше немає з нами, немає з нами і багатьох тих, хто був на Майдані Незалежності та відстоював честь та гідність України, а також багато мирного населення, яке загинуло у воєнному конфлікті. По-друге, вже ніколи наше життя не буде таким, як до війни. Багато людей виїхало в інші міста, деякі взагалі покинули країну, виїхали за кордон і більше ніколи не повернуться назад.

Лютий 2014 року. Дитиною я не розуміла, що відбувалося на Майдані, і чому люди проявляють ненависть один до одного. За що віддало життя 106 чоловік, і більше тисячі поранено? А далі події розвивалися дуже стрімко. Все частіше поширювалися розмови про війну. Стало чути, як десь лунають вибухи, але ми були спокійними, адже стріляють не у нас.

30 жовтня 2014 року. Цей день закарбувався у моїй пам’яті назавжди. Був звичайний шкільний урок. Тривав навчальний процес, і, не підозрюючи нічого лихого, наш, тоді ще 5 клас, писав контрольну роботу з української мови.

Раптом ми почули сильний вибух, школу затіпало так, наче почався землетрус. Всі спочатку не зрозуміли, що то було, але за першим вибухом пішов другий, третій, четвертий… Тут я згадала, що бачила по телевізору, як великі машини випускали вогняні стріли.

Ми почали збирати речі і хотіли вже йти додому, а наша вчителька пішла дізнатися, що то були за вибухи. Трохи згодом вона, налякана, залетіла в клас, і зі сльозами на очах сказала, аби ми кидали свої речі та швидко йшли за нею. А далі – все як в тумані. Виходячи з класу, я бачила перелякані обличчя своїх однокласників та інших дітей, які неслися стрімголов із другого поверху на перший.

Тільки уявіть: старші на ходу хапали маленьких дітей із початкових класів і дитячого садочка та бігли з такою швидкістю, що я навіть не встигла зрозуміти, що взагалі відбувається. Саме в цей день, у цей момент я зрозуміла, що почалася справжня війна.

Коли я сиділа в бомбосховищі зі своїми двоюрідними братами, прибігла моя мама. Від неї почула жахливу новину, від якої я ледь не втратила свідомість: її рідна сестра, моя рідна тітка та мати трьох дітей, отримала осколкові поранення. Навіть під вибухами снарядів вона не побоялася і побігла за своїми дітьми до школи.

Я до цих пір не можу спокійно згадувати про події того дня. Почуття жаху, який тоді охопив мене, передати просто неможливо.

Я сподіваюся, що цей кошмар, який відбувається на Донбасі, скоро скінчиться. На нашу землю, нарешті, прийде довгоочікуваний мир. Адже мир – це життя, радість, упевненість у завтрашньому дні, у своєму майбутньому. Це можливість спокійно вчитися, працювати, любити і поважати один одного.

Я хочу мирного неба над головою. Хочу не гадати, чи будуть сьогодні стріляти , чи ні. Я хочу миру!