Були вдома, прокинулися від вибухів. Ми з дітьми були в окупації. У нашому під'їзді проводили обшуки, до нашого будинку рашисти не пускали дідуся (мого тата), щоб він побачив онуків, тому, що він не прописаний у цьому будинку. Рашисти ходили по місту, наче у себе вдома. Автомобілі з Z та V їздили містом, рашисти з автоматами на ринках, у магазинах... Ціни космічні, а продукції майже не було. Інкасації не було, оскільки місто було з перших днів в окупації. У місті не було ні української поліції, ні наших військових, лише скрізь рашисти. Коли була спроба виїхати через Давидів Брід, то нас розвернули. У цей день автівку батьків чудом не розстріляли... Обшуки, допити... Декілька разів намагалися виїхати з окупації, але це вдалося аж у червні, через Василівку. Сумарно, то мабуть біля 200 блок-постів проїхали ми з дітьми. У будинок моїх батьків 5 разів рашисти приходили з обшуками. Наставляли автомати на маму. У сірій зоні рашисти відкрили по нашій колоні вогонь. Були сильні вибухи... Син, якому на той момент було 6 років, після виїзду з окупації ще довго показував на кожного військового і запитував: "Це наші ЗСУ? Це точно не рашисти?"

Були запаси круп та консервація. М'ясо та молочні продукти купити було нереально, бо ціни були космічні. Питну воду перестали продавати. Воду набирали у скважині у церкві. Там же купували хліб, та іноді у церкві людям роздавали огірки.

Чоловік після деокупації нашого міста працює у Херсоні, а ми з дітьми живемо у Києві, оскільки у Херсоні дуже небезпечно і жити там усією родиною небезпечно. Одна жіночка, дізнавшись, що чоловік спить на підлозі, дала нам матрац та стіл, щоб діткам було де займатися. Інша дівчина почала безкоштовно займатися з дітьми англійською.

Я не можу вийти на роботу, оскільки у дітей у гімназії навчання через день і у чужому місті немає змоги їх з кимось залишати - страшно. У гімназії кажуть, що навчання через день тому, що обмежена кількість місць в укритті. При цьому через поганий інтернет вчителі не можуть нормально підключатися та проводити уроки по Zoom.

Ми покинули свої домівки і скитаємося... Директор гімназії нам сказала: ПОНАЄХАЛИ... Чого прийшли у гімназію, а не пішли до звичайної школи... Тому усе навколо нагадує нам про трагічні події. Те, що переживають люди, які покинули свої домівки, які були в окупації - не описати словами. І особливо те відношення (вам же виплачують по 2000 грн) - хіба це можна описати?