Мені 44 роки. Я жила на Миколаївщині, працювала в агрофірмі. Коли прийшли непрохані гості, ми були вимушені покинути домівку. 

Коли нас окупували, то ми не дуже шикували: місяць не бачили хліба. До нас додому прийшли росіяни з перевіркою документів. А в мене троє дітей. Сказали чоловікові привести найменшого сина і наставили на нього автомат. Дитина в сльози, я теж. Потім син заліз у погріб і не вилазив. 

Ми були вимушені на другий день Великодня виїхати. Нас не хотіли випускати - казали, що ми не проїдемо через Снігурівку. Але потім колона таки пройшла. Правда, по полю, а не по дорозі.  

Коли ми вже добралися до наших хлопців, вони спитали, як ми проїхали, бо дорога ж замінована. А ми не поїхали по дорозі, тому що пройшов дощ і там стояли калюжі. Якби дорогою поїхали, то я б з вами зараз точно не розмовляла. 

Ми між Одесою і Миколаєвом прожили чотири місяці, потім переїхали ближче до дому, а через сім місяців повернулися. Уже 22 листопада були вдома. 11 числа звільнили Снігурівку, а 22-го ми вже повернулися. Там, де ми були, до нас люди добре ставилися, але вдома завжди краще. 

До нас вода не дійшла. А від того села, куди дійшла, ми живемо десь за десять кілометрів. Але коли ми їхали з чоловіком на роботу і ці руйнування побачили на власні очі, – це було жахливо. 

Коли ми приїхали додому, то побачили, які окопи росіяни тут вирили. Ховалися, як кроти. Це не друга армія світу, а армія безхатьків. Купу мін тут залишили. Не знаєш, куди ступити. 

Знаємо, як зараз складно тим хлопцям, що в окопах і на передовій. Хочеться, щоб більше такого ніколи не повторювалося.