Галина з жахом згадує той час, коли її село знаходилось в окупації. Але радість від визволення була не дуже довгою – рашисти підірвали Каховську ГЕС, і Юр'ївку затопило

Я мешкаю в селі Юр'ївка Миколаївської області. До війни нам було жити гарно. Село наше добре проживало: провели нам світло на вулицю. Ми раді були, що добре живемо. Ми близько біля району, було зручно їздити туди. І робота була: завод томатний відкрився, місця були робочі. А після війни порушилося все: всі плани і все життя. В окупації ми були.

Коли росіяни до Херсона доходили, наші хлопці трошки боронилися у Снігурівці, але рашисти все одно прорвалися і знаходились у нас вісім місяців. 

Я, моя мама і моя сестра – всі страждали дуже артеріальним тиском. У нас були запаси ліків, але їх вистачило тільки на один місяць. Донька виїжджала у Миколаїв, трішки скупилася, а потім рашисти закрили проїзд у Миколаїв, і ми в Херсон їздили по ліки, які люди виносили з аптек. А з провіантом дуже важко було. Хліб дуже дорогий був. Привозили харчі, а ціни були не українські, а російські. Ми не хотіли їх купувати, але вимушені були, щоб якось прожити. Пенсію нам не було як зняти, то ми обналічували під 10% з тих двох тисяч нещасних. 

Дуже тяжко було і страшно. Росіяни допомогу пропонували, але ми не брали і навіть не хотіли, взагалі ніяку: ні грошову, ні харчову. Нас ще хозяйство виручило: корова давала молоко, була якась крупа. 

У нас в селі води не було - тож бочки поставили на тракторний прицеп, розвозили людям. Люди, які до війни ще купували генератори, точили воду, ділились.

Наше село хоч і не сильно зачепило, але над нами пролітало. Ми ховалися в погреби, бо хтозна, де воно впаде.  Сусідка одинока завжди до нас прибігала і казала: «Так страшно, так страшно!» Рашисти ходили рейдами: їхав танк, а по обидві сторони вони бігали і заходили в хати, перевіряли. Мій колишній зять був АТОшник, то я так Бога молила, щоб ніхто не сказав, ми всі речі його поховали.

Заходили в хати, і по шкафах перевіряли все, і в погребах, бо ми були в погребах. Ми утеплити погреб, а вони зброєю тикали: думали, що ми там когось переховуємо. 

Коли наші солдати нас звільнили, яка це радість була! Це 10 листопада було. Боже як ми раділи! Ми на своїй машині привозили їм харчі, пригощали всім, що в нас було, а вони - нас. Така радість була! Вони наш прапор український повісили.

А потім росіяни підірвали Каховську ГЕС. Ми живемо близько біля річки, вода йшла сильно швидко - мітки затоплювало через кожну годину.

Там, де річка була глибока, до восьми метрів, вода до нас з такою швидкістю йшла. Все хазяйство змило, все затопило: сіно, зерно. 

Ми три дні й три ночі вивозили з хати у більш високе місце, до моєї подруги, те, що встигли врятувати. У погребах вода була і до півметра. Після цього потоплення нам допомогу надавали. Велике дякую всім, хто допомагав. Люди з інших міст, які не постраждали, везли усе. Такий город був гарний – і все вщент затопило, хати руйнуватися, все підмивало. Зараз миші нападають – не можна нічого зберегти і заховати.

Хочу, щоб війна закінчилась, щоб у дружбі всі жили, і був мир. Щоб оцих вибухів не було. Щоб наше село процвітало, щоб вернулася вся молодь до нас, яка виїхала під час евакуації. І щоб наші захисники поверталися додому, до своїх матерів, до своїх жінок. Щоб тільки мир був по нашій Україні і вона процвітала.