Я з міста Нікополя. У нас по місту гатять, по селу. У Нікополі щодня артилерійські обстріли. За день їх може бути три-чотири.

Я не знаю, як це назвати, що колишня братня країна почала проти нас війну. У мене в Росії живуть брат із сестрою, тітка. Вони всі проти цього. Моєму дядькові, який теж живе в Росії, прийшла повістка, і він сказав, що не піде воювати, бо розуміє, що в нього родичі в Україні. 

Всі мої рідні роз’їхалися. Жінка брата виїхала за кордон, розлучилася з ним. Батьки перебралися в інше місто. Спілкуємося час від часу. Усі мої рідні хочуть виїхати.

Коли підірвали Каховську ГЕС, нам воду дали, але вона технічна - її для пиття та приготування їжі неможливо використовувати. І зараз навіть не знаю, на скільки днів повністю воду відключили. 

Ми не розуміємо, що робити. Сьогодні машина приїхала до нас у село. Є свердловина, і машина очищує воду. Дають по 20 літрів на будинок. 

Раз на тиждень привозять гуманітарну допомогу в село і видають літнім людям. Тим, кому до 60 років, видають гуманітарну допомогу раз на два-три місяці. А нам кажуть, що ми працюємо та отримуємо кошти. А в нас їсти нічого і води нема в крані.  

Я на ЗСУ донатив, так до нас військові приїхали і нам дякували. Це було приємно. Хлопці з села воюють - я їм скидав на картку гроші, і вони як приїжджали у відпустку, то навіть на коліна ставали – дякували. Поруч село, там є одна волонтерка, вона збирає консервацію, одежу, - відвозить хлопцям на Донецький та Запорізький напрямки. Казала, що зверталася і до політиків, і до благодійних фондів – ніхто не хоче допомагати. Тільки звичайні люди. 

Ми зібрали гроші - дрон і прилади нічного бачення хлопцям купили. 

Я мрію, щоб вся територія України була в її складі. Головне – щоб були робочі місця, щоб люди тут залишилися. Бо якщо не буде робочих місць, то з України всі виїдуть. Я вірю в ЗСУ і надіюся, що все це найближчим часом закінчиться.