Вігор Анастасія, 16 років, учениця 11 класу Красносільського ОЗЗСО, с. Красносілка, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Склярук Тетяна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Л. Українка

Україна– велика, єдина родина. Виснажена часом, випробувана поневоленням та загарбанням, прославлена у віках, з величною історією .

Її нація має невпинний рух вперед– до свободи. Чимало страждань та поневірянь подолала наша країна, та попри все, вона завжди обирала свободу. Ще жодна навала Січ-Україну не брала, і ніколи не візьме! Бо разом ми нація, ми сила, ми народ, і світло ми, що ніколи не згасає. Сміливий дух предків тече у нашій крові. Ще сам пророк Шевченко заповів: “Козацтво сміливо літає. Ніхто на світі не втече! огонь запеклих не пече!”.

Двадцять четвертого лютого життя кожного українця перевернулося з ніг на голову. В мирну й погожу годину зненацька наступив ворог, розпочалось повномасштабне вторгнення російських військ.

Україна– велика, єдина родина. Виснажена часом, випробувана поневоленням та загарбанням, прославлена у віках, з величною історією .

Її нація має невпинний рух вперед– до свободи. Чимало страждань та поневірянь подолала наша країна, та попри все, вона завжди обирала свободу. Ще жодна навала Січ-Україну не брала, і ніколи не візьме! Бо разом ми нація, ми сила, ми народ, і світло ми, що ніколи не згасає. Сміливий дух предків тече у нашій крові. Ще сам пророк Шевченко заповів: “Козацтво сміливо літає. Ніхто на світі не втече! огонь запеклих не пече!”.

Двадцять четвертого лютого життя кожного українця перевернулося з ніг на голову. В мирну й погожу годину зненацька наступив ворог, розпочалось повномасштабне вторгнення російських військ.

Прокинувшись о п’ятій ранку від дзвінка родичів із столиці, я ще зовсім не розуміла ситуації, проте, після маминих слів: “ Київ бомблять. В країні війна” – серце зжалося й на мить зупинилося.

Сльози на очах самі по собі з’являлися, а в середині панував незрозумілий хаос. Собі раніше не могла я навіть уявити, що вранці вже не буде як завжди, і що прокинеться Держава наша від вибуху ракети московської орди. Напевно, це було немов з страшного фільму сцена, де люди кинулися хто-куди. Наступного дня до нас приїхала родина із Києва. Від пережитого за останні двадцять чотири години, ніхто не наважувався підняти хоча б якусь тему для розмови. Усі ходили мов зазомбовані, ніч змінилася на день. І було мені тоді ніяково дуже, коли в теплі сиділа моніторячи новини , а там воєнні, що безстрашно йшли у бій, бо вже не було вороття назад. Душа страждала від подій, а серце все частіше билось, коли по телевізору почула, як москалі знущаються над дітьми й матерями.

Сидіти, склавши руки– був не мій варіант, тому відразу кинулася робити і свій вклад в нашу перемогу. Плела маскувальні сітки, брала участь у різних волонтерських акціях, із сім’єю передавали речі, які були потрібні на фронті, переводили кошти на ЗСУ.

Звичайно , всі ми знали що таке війна, адже на сході вона йде уже восьмий рік, проте з її поширенням по всій території України, в голові встановилося обмеження– на думку нічого не могло приходити, крім тієї страшної звістки. Перші дні війни… Нерозуміння, що буде далі, чого чекати завтра…

Хоча ми живемо у Вінницькій області, де воєнні дії проходили не так масштабно, як в інших, багато хто із моєї родини зараз там– у лавах збройних сил України. Тому всі події ніяк не обходять сім’ю стороною,вони пронизували і пронизують мене до кісток. Кожне горе, кожну біль, вчинену окупантами, українці переживають разом, гуртом.

Країна щасливих, мирних людей в одну мить затьмарилась, затягнулася темним, густим димом, оповилась звучанням сирен, плачем дітей та жінок, шумом літаків та стрільби.

Ще жодне озброєне протистояння не привело до хороших наслідків. Саме війна є прірвою смертей, кровавих мук, загублених думок та безнадійних сліз. Люди, зазвичай не цінують мир, доки не втрачають його, чи стають один на один із боротьбою за життя на лезвії ножа. Українська нація– сильна і віддана, головним фактором нашого народу є небайдужість, адже разом ми міць, і ніяка російська навала не зможе стати перешкодою на нашому шляху– шляху до щасливого і мирного майбутнього. Адже збулись Шевченкові слова пророчі, які ми читали у книжках, а він казав, що в слід за москалями прийде біда і лихо. Ось і прийшов наш “брат”, руйнуючи все: наші міста, домівки, вулиці й мости. Та ми нізащо не опустим наші руки і не покинемо свої пости, бо ніколи не зможем пробачити за Харків, Київ, Бучу та Ірпінь.

Хтось певно думає, про те, хто ж такі ті українці, і що вони можуть? А я із впевненістю та гідністю можу сказати, що ми ті, хто можуть пишатися мовою, якою говорив Шевченко, Симоненковими віршами, які навчили нас кохати. Ми ті, кого світ невпинно намагається зловити, але… ні, не впіймає. Ми народ, який сміється крізь сльози і ніколи не здається, як заповідала Леся. Наш дух постійно рве тіло до бою… Такі ось ми–українці.