Сіза Марія, 1 курс, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях війни розпочався 24 лютого 2022 року, коли, здавалося, все наше життя перевернулося з ніг на голову. Одеський вітер, що завжди ніс запах моря і свободи, цього ранку приніс із собою тривожні новини. Кожен вибух десь на горизонті відгукувався в серці, змушуючи зрозуміти: те, що ми колись знали як "буденне життя", більше не існує.

Рішення родини виїхати було швидким, але болючим. Разом ми вирушили до Польщі, у місто Щецин.

На той момент це здавалося єдиною можливістю врятувати себе від небезпеки. Дорога до кордону була довгою, переповненою страхом і невідомістю, але в Польщі нас зустріли тепло. Люди підтримували, допомагали з житлом, а місцеві українці створювали спільноти взаємодопомоги. Щецин став нашим прихистком, але Одеса залишалася у серці.

Перші місяці життя у Польщі проходили, наче у сні.

Ми намагалися адаптуватися до нової реальності, але все одно  відчувалась хвилювання за тих, хто залишився вдома. Проте водночас у мені зростав потужний потяг до повернення. Щось не дозволяло спокійно спати. Одеса кликала, навіть попри небезпеку, я знала: мій дім чекає на мене.

Через пів року я повернулася. Багато хто питав- «навіщо ми це зробили?». Чому повернулася, коли війна ще тривала, коли обстріли ставали дедалі частішими?

Моя відповідь проста: Одеса — це не просто місце, це частина мене. Я не могла більше бути осторонь, коли моє місто, мої сусіди та друзі потребували підтримки. Вдома, попри всі складнощі, я відчула силу, якої не вистачало в чужій країні.

Повернення додому стало для мене новим етапом у цьому важкому шляху. Одеса змінилася. Місто, завжди живе і шумне, тепер було мовчазним, обережним, але нескореним.

Війна залишила на ньому свій слід, але водночас укріпила дух міста. У цих змінах я також зміцніла. Кожен день тут — це боротьба. Але також і кожен день — це можливість, можливість бути з тими, хто розуміє, що таке війна не з новин, а з власного досвіду. Ці 1000 днів війни стали для мене шляхом переосмислення себе та свого місця у світі. Я навчилася цінувати кожен день і кожну мить, адже вони є нагадуванням про те, що життя триває навіть під час війни. Мій дім — це не просто стіни, це люди, які оточують мене, і місто, яке б'ється за своє майбутнє.

Повернувшись, я відчула, що моє місце тут — поруч із тими, хто бореться, хто підтримує, хто не втрачає віри.

Одеса, як і вся Україна, залишається незламною. І хоч шлях до перемоги ще довгий, але я знаю: ми вистоїмо, бо кожен з нас, кожен наш вибір наближає деньдо перемоги.