Іванна Прадун, 10 клас

Лищенський ліцей Підгайцівської сільської ради

Вчитель що надихнув на написання есе: Таренда Раїса Євгенівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Страшні події цього слова увірвалися у моє життя та життя українців і тривають уже понад 1000 днів. Невимовний біль та глибокі рани залишає після себе кожен день війни. Ріки сліз матерів, вдів, дітей водопадом спадають на українську землю! Вистелені в квітах дороги, жовто-блакитні могили Героїв замайоріли над обрієм батьківщини. Кожен з нас розуміє їх значення, розуміє, яким тяжким був їх шлях і мету цього шляху.

Мій шлях, як і в кожного українця, розпочався від страшних вибухів, від їдкого диму, паніки і думки «Як бути? Що робити?».

Спочатку хотілося утікати. Бігти туди, де тиша і спокій. А потім розумієш: тут рідні мої, тут моє коріння, моя батьківщина. І розпочинаєш діяти.... Робити усе, що в моїх дитячих силах для допомоги у боротьбі. Але у якусь мить розумієш, що сил не достатньо, а знань – замало. Проте, вдихаєш на повні груди українське повітря, запах рідної землі і йдеш далі. Стараєшся і докладаєш максимум зусиль. Адже віра в краще надихає і надає крила. Хоча у тяжкі моменти вони й можуть опускатися додолу, проте розуміння того, що втративши надію та віру – можна втратити все, змушує їх підіймати знову і знову та впевненими кроками йти до мети.

В голові постійно бринять запитання: Як одна людина (а може це й не людина зовсім?) може нести стільки в собі стільки зла та болю? Як вороже серце може витримати стільки ненависті в собі і не розірватися?

Але десь глибоко невідомий голос шепоче, що навіть диктаторській владі приходить кінець. І що наші мужні воїни світла все ж таки переможуть і принесуть мир в країну.

У перші дні війни мене особливо дратувало те, що люди покидають свою країну і тікають до інших, як ті «щурі із корабля», що тоне. Таке було у мене відчуття... Але одного разу я почула історію, де молодий юнак повернувся додому і став до лав ЗСУ, щоб захистити свою неньку Україну. І мене осяяло світло надії! Звичайно, є патріоти, що повертаються на рідну землю, щоб зберегти цілісність, зберегти традиції народу, культуру і найголовніше – її солов'їну мову. Є воїни, які вселяють віру, відчуття справедливості і перемоги над злом. Вони Герої, які обрали шлях вільної та сильної батьківщини, шлях справедливості!

1000 днів війни… Тут кожен день – це маленький крок на шляху до бажаної перемоги і до збереження нашої незалежності. Адже кожен шлях має мету і має в собі цінності, які відстоюють. Кожен шлях має терни і має сонячні дні. Кожен шлях має друзів і має ворогів. Кожен шлях є різним. Але наш шлях – це шлях до успіху, до перемоги і миру. І я щиро вірю в те, що ми досягнемо бажаної мети нашого шляху.

Звичайно, у ці 1000 днів шляху ввійшли й переживання за рідних, біль втрати, смуток від руйнувань і багато інших емоцій. Проте, коли свято віриш, що в кінці шляху чекає бажане, то усі ці переживання, мов капля води, висихають і випаровуються.

Особливо, коли бачиш, як об’єднується українська нація задля перемоги і щасливого майбутнього своєї країни. Коли бачиш, як жертвують останнім без крихти жалю, бо це може врятувати життя. Тоді у серці спалахує великим багаттям надія і в думки сіється зерно відбудови України. Починаєш вимальовувати прекрасні міста із щасливим дитячим сміхом. У мріях цих бачиш сонячне мирне небо і заквітчану соняхами батьківщину.

Знаю, що мої слова не варті великої уваги, адже я ще дитина, але все таки хотіла б сказати народові України: У єдності наша сила! Не здавайтеся! Будьте вірними своєму слову, своїй країні та родині і тоді обов’язково наш шлях буде осяяний добром, миром та щастям!