Я живу в Гаврилівці. Ми знаходимось постійно під обстрілами, бо навпроти нас - Мала та Велика Лепетихи. Ми тут - як на долоні. 

24 лютого нам не вірилось, що таке може бути, бо багато родичів в Росії живуть. Потім одразу до нас заїхали окупанти з Херсону, стали тут. Нам родичі пропонували виїхати, але це неможливо було. Ми микались - ні туди, ні сюди. У нас майже рік води не було, світла немає уже два роки. Зараз хоч трошки полагодили - раз чи два на тиждень воду дають, але нам дуже важко.

Дякую, що оце дають гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, бо так би ми й не вижили. За рахунок оцих пайків ми живемо.

Племінники та знайомі воюють. У моїх друзів сина вбили, це велике горе. Зараз у мене депресія. Я, напевно, в нашому роду найбільше всіх прожила. У мене ще город, якась живність є, по господарству працюю. Але буває таке, що руки не підіймаються ні до чого, нічого не хочеться. Взагалі я оптиміст по життю, але ця війна прибила всіх. 

Хто тут залишились, то вже ми нікуди не тікаємо, коли стріляють. Відразу в підвал тікали, а зараз чую гул і просто думаю, що десь розірветься. Знайомі приїздили і запитували, чого я не тікаю, а я говорю: «Навіщо тікати, як я знаю, куди воно летить?». Ми скоро спеціалістами будемо.