Лапчук Олександра

9 клас, Радехівська гімназія - філія ОЗ "Вишнівський ліцей" Вишнівської сільської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Пилипчук Вікторія Олексіївна

Війна. Моя історія

Коли мене питають: «Чи хотіла б я жити за кордоном?» Моя відповідь: «Ні!» Не приваблюють мене європейські країни для проживання. Поїхати на екскурсію, у подорож так, а зрадити Батьківщині- ні. Я люблю свою Україну, пишаюся тим, що я українка.

Ранок 24 лютого 2022 року був неспокійним для всіх жителів України. Пам’ятаю без емоційні обличчя старших. Все ніби вчора відбувалося. Ніхто не випускав із рук телефону, очі прикуті до телевізора. Я подорослішала.

Моя сім’я вирішила тікати за кордон. Мама довгий час працювала в Польщі, знала мову та сподівалася, що притулок надасть знайома польська пані. Речі збирали швидко, найнеобхідніше, найголовніше - документи.

Пункт пропуску «Ягодин» зустрів довжелезною чергою. Перед нами були люди з центральних, східних областей України. Крізь плач дітей чути було розповіді очевидців про прильоти перших снарядів, бомб, про руйнування мостів, будівель, про перших поранених, загиблих.

Страшно усвідомити, що мирне життя закінчилося. В черзі наша сім’я простояли більше 18 годин. Ніч, мороз, холод. Діти плачуть, дорослі сваряться, б’ються за місце в черзі. Польські прикордонники працювали швидко, злагоджено, співчували і пропонували допомогу.

Почалося нове життя в чужій країні. Польща одна із перших простягнула руку допомоги. Поляки організували пункти волонтерства. Поступово наше життя налагодилося. Мама пішла працювати, мені обрали школу з українськими класами, сестрі - польський садочок. Ми в безпеці. З України постійно поступали тривожні сигнали про окупацію Бучі, Ірпеня, спроби захвату Києва «за три дня», про руйнування мостів через річку Ірпінь, в Тетереві, знищення литовища у Гостомелі та нашої славнозвісної «Мрії».

Я відчувала біль, розпач за свою Батьківщину. Розуміння того, наскільки там важко морально, що люди живуть в постійному страху.

Доля розпорядилася по-своєму. Ми змушені були їхати в Румунію. Мамі запропонували роботу.

Мене проводжали однокласники із побажанням. Воно було одне, щоб Україна перемогла.

Зі сльозами на очах я махала своїм друзям, розуміла, що, більше їх ніколи не побачу.

27 липня 2022 року – день, коли я повернулась у Львів. Я ступила ногою на рідну землю. Щастя тривало недовго. Через один із львівських прикордонних пунктів, ми виїхали у Румунію.

Знову отримання статусу біженців. Я зрозуміла: ні в якому разі не можна прив’язуватися до людей. Я не змогла знайти друзів, не було інтернету. Ця невідомість про воєнні дії лякали ще більше. Місяць перебування в Румунії тягнувся дуже довго. За порадою маминих знайомих, ми без жалю покинули країну, переїхали в Нідерланди.

Ми їхали вже до друзів. Я віддалялася від рідного дому на тисячі кілометрів.

Нова країна зустріла гостинно: люди, погода, архітектура, природа, навіть часовий пояс виявився комфортним для мого організму. Життя було, як у казці. З першого разу не скажеш, що десь ідуть військові дії. Я все частіше згадувала своє безтурботне дитинство, вчителів, друзів, рідну школу. Мої однокласники волонтерили, малювали малюнки, передавали на передову захисникам. Я теж хотіла бути потрібною. Я малювала, пересилала на вайбер, в школі роздруковували. Це був мій невеликий вклад у перемогу. Виникало почуття, я- зрадниця. Я знайшла вихід! Потрібно показати людям за кордоном, що ми вільна, незламна, непереможна нація. Ми повинні пройти шлях відродження. Я одягала вишиванку, гуляла містом, розмовляла рідною мовою. Зі мною просили дозволу сфотографуватися. В такі моменти я була щаслива. Я – українка! Я не показувала відчай, навпаки, як Л. Українка: «Я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні… геть думи сумні!» Мріяла про повернення додому. Влітку 2023 року ми повернулися.

Війна згуртувала і показала, що спокій в державі залежить від настроїв людей. Я - частинка України. Віра в нашу перемогу не зникає. Кожен прожитий день наближає до перемоги. Саме нам прийдеться відбудовувати, піднімати з колін нашу Батьківщину. Росія повинна розпастися. Згадую інтерв’ю лідера Ічкерії Джохара Дудаєва: «Росія зникне, коли зійде Українське сонце!» Вірю, що його слова є пророчими. Ми заживемо у процвітаючій країні під мирним небом!