Коваленко Кирил, 16 років, учень 11 класу ліцею “Educator”, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Дорошенко Юлія Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Особисто для мене, як і для кожного свідомого громадянина війна розпочалася ще у 2014 році, коли Росія, порушуючи міжнародне право та меморандуми, які сама ж підписала, спочатку здійснила операцію по захопленню Криму, а згодом і окупувала частину Донбасу, хоч і намагалась приховати факт того, що саме її війська воюють на Донбасі. Тоді я був ще досить маленьким, щоб усвідомити такі речі, тим паче проживав у Києві та не бачив жахів окупації власними очима, але батьки дещо розповідали мені про події, які відбуваються в державі.

Я зростав у чіткому розумінні того, що Росія є ворогом нашої країни, та всю історію прагнула того, аби Україна підпорядковувалася Москві та існувала не як окрема нація, а як частина російського народу з комплексом меншовартості.

Тепер я хотів би написати про повномасштабну фазу війни, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. Це був той день, коли Російська Федерація (на відміну від 2014 року) не намагалась приховати присутність своїх військ на території України, обстріляла більшість міст України. Разом з цим російські солдати ввійшли на територію України задля того, щоб реалізувати свої загарбницькі наміри.

За чотири дні до початку вторгнення моя сім’я, слідкуючи за подіями, що відбувались навколо України та Росії, і відчуваючи, що повномасштабне вторгнення може відбутися з дня на день, вирішила виїхати з Києва до будинку за містом. У перший день повномасштабного вторгнення я прокинувся від звуків, схожих на вибухи. Звернувшись до інформаційного ресурсу, я прочитав те, що президент Росії оголосив проведення військової операції на території України, а фактично розпочав відкриту війну. У цей день я зберігав спокій та вірив у наші Збройні сили.

Цей день я сприймав як початок кінця існуванню Росії як повноправної держави у світі.

У нашому поселенні сформувався загін територіальної оборони, ми з моїм татом возили їм їжу, цигарки та теплий одяг, намагалися всіляко допомогти війську.

Перший місяць повномасштабної війни був надто важливим, вирішувалась доля нашого народу, але Збройні сили України впевнено тримали оборону, а як наслідок контрнаступу, ворог був змушений вивести свої війська з багатьох основних напрямків. Це був той момент, коли всі зрозуміли, що міф про неперевершеність російської армії було остаточно розвіяно.

Пів року я провів за містом. Особливих змін у моєму житті не спостерігалось. Батьки продовжували працювати, певна частина сімейних ресурсів спрямовувалась на допомогу армії. У нашому селищі було досить спокійно, моя школа перейшла на форму навчання онлайн, час від часу я бачився зі своїми друзями, ми разом з ними проводили час, ловлячи рибу на ставку.

За весь період повномасштабної війни найбільше мене неприємно вразило те, як жахливо російські солдати поводять себе стосовно мирних людей. Масові обстріли цивільної інфраструктури, вбивства, катування , мародерства - усі ці злочини, що вчиняли російські військові назавжди залишаться в пам’яті кожного українця, а росіянам доведеться поплатитися за ці дії. Кожного з тих, хто віддавав накази обстрілювати українські міста, хто розграбовував помешкання українців, хто безжалісно вбивав людей буде щонайменше засуджено на довічне ув’язнення.

Наразі всі українці бажають того, щоб в нашій країні настав мир, сирена повітряної тривоги більше ніколи не пролунала, а життя зрештою перетворилось із щоденного занепокоєння та новин про обстріли в спокійне й щасливе буття. Але всі ми маємо розуміти те, на які жертви зараз ідуть наші військові та волонтери задля того, щоб досягти миру. І вони роблять це не для того, щоб було підписано черговий документ, схожий на мінські домовленості, а задля того, щоб повністю деокупувати всі українські території, та отримати гарантії того, що Україна більше ніколи не стане жертвою агресії. Такою гарантією може виступати розпад Російської Федерації та припинення її існування як суб’єкта, надання незалежності проживаючим в Російській Федерації національним меншинам, що будуть готові до неї, а інші території мають підпорядковуватись певним країнам світу, та очищуватись від агресивних налаштувань щодо до сусідніх держав. Мають впливати інші країни на Росію, принаймні до того моменту, допоки в Росії не станеться зміна поколінь, щоб вони були готові до цивілізованого життя.

Особисто я хотів би бачити мир лише таким, у якому всі українські території буде повернуто, а Російська Федерація програє у цій війні та припинить своє існування.