Світлана Григорівна виїхала з Краматорська тільки тому, що донька наполягала. В Полтаві їх прийняли добре, вони познайомилися з переселенцями з інших міст

Я мешкала в місті Краматорську Донецької області. У мене четверо дітей. Зараз я з донькою в Полтаві. Мені 75 років. 

У Краматорську було неспокійно ще у 2015 році. А зараз - знову. Коли сповістили про початок війни, ми всі були шоковані, дуже переживали і плакали.

Мама мене привчила, що треба мати запаси, тому у нас все було. До мене ще прийшла кума. Вона жила на сьомому поверсі у дев’ятиповерхівці недалеко від аеродрому, і там часто були прильоти.

Ми виїхали, бо через чотири будинки від нас були прильоти, влучило в дім. Там жили чоловік із жінкою приблизно мого віку. Вони загинули. Від будинку нічого не залишилося. Моїй онуці вісім років, і дочка сказала, що ми повинні виїхати. 

Я відмовлялася, але вони сказали: якщо я не поїду, то й вони залишаться. А потім ще й ударили по залізничному вокзалу. Це жахливо, коли починають бомбити. 

У минулому я працювала вчителем. Дуже близько до серця все сприймаю. Мої родичі живуть у Росії, хоча вони українці. Ми з ними на цю тему навіть не розмовляємо, хоча деякі кажуть, що все розуміють. Одна сестра в Ярославлі, інша в Пітері, а ще одна в Краснодарському краї. Вони виїхали туди задовго до війни. 

За себе я не хвилювалася, бо вже на світі пожила. Мені було страшно за дітей та онуків, за майбутнє України. Що на нас чекатиме? Росіяни ж бомбили жорстоко. Ми бачили, скільки в Краматорську руйнувань. Школа, в якій я працювала, частково зруйнована. Тому ми весь час плакали. У моєї доньки тут була робота, як то кажуть, усе своє. І довелося нажите покинути. Хлопці залишилися, а дівчата виїхали. 

Ми виїхали до Полтави, тому що у свекрухи моєї доньки тут були знайомі. Спочатку вони поїхали, а я пізніше. Відразу для мене не було місця, і я жила в готелі з іншими людьми. А потім ми знайшли квартиру. Зараз усі разом живемо. 

Моя старша донька в Німеччині, а старший син - у Білорусі. Він уже 30 років там живе, але є громадянином України. Другий син із невісткою й онуком також виїхав. 

У мене був сильний стрес на початку війни, тому що всі мої діти в різних країнах. Усе покинули, квартири порожні стоять, а в сина - будинок. Зі мною жила кума. Потім її племінники забрали до Києва, і там вона померла. За моїм будинком доглядає двоюрідна сестра. 

Полтава нас гарно прийняла. Такі приємні люди! Я познайомилася з переселенцями з Лисичанська, Сєвєродонецька, Волновахи. Місцеві нас підтримують. Мені дуже подобається Полтава. 

Це дуже складне питання. Люди говорять про перемир’я. Але ж за що тоді загинуло стільки наших хлопців? Хоча, якщо нас не буде підтримувати Захід, то ми самі не впораємося. Поки я не можу нічого сказати впевнено. Хотілося б, щоб скоріше це все закінчилося.

Коли мені кажуть, що нічого гарного в Україні не буде, що тут розруха, зруйнована економіка, що не будуть платити пенсію – я в це не вірю. Я говорю, що ми сильна нація, сильний народ. Ми все одно вистоїмо, і перемога буде за нами. Усе відбудуємо, нам допоможуть. Я в це вірю.