Я живу в селі, мені 59 років. Мій син - інвалід першої групи, ми з ним були тут в окупації. Моєму брату був 61 рік, він загинув - не добіг до підвалу. Ми тут весь час були в окупації, боялися. Росіяни ходили крали по хатах. Все - на нервах. Страшно дуже було, пережили ми дуже багато - дуже важко згадувати це все.

Я якраз доїла корову - і наді мною пролетів вертоліт, бомбив. Було дуже страшно, ми ховалися в ямі. Коли окупанти прийшли, то надівали мішки хлопцям на голови - ми все це бачили.

Наші діти і онуки виїхали, дякувати Богу. А то – незрозуміло, що із ними, молодими, було б. Згадувати це все не хочеться. 

Ні води, ні газу, ні світла - не було нічого. Нам повезло, що ми купили генератор, і так пережили. Ми сиділи десь дев’ять місяців без нічого взагалі. Магазини не працювали, аптеки не працювали. Хто міг – їздив до Херсона і продукти нам привозив, от так жили. Дякуємо нашим Збройним Силам, що звільнили нас.

Мабуть, найбільше шокувало вже тоді, коли нас обстріляли на Пасху. Тоді двоє дітей загинули. В таке світле свято вони так зробили - взагалі немає у них нічого людського, це просто тварини.

Вже повернулися мої діти і онуки. Можливо, до літа війна скінчиться, але це я так думаю. Ми надіємося на наші Збройні сили, нехай Бог їм допомагає.