Мені 67 років. пенсіонерка. Вдома сиджу, не працюю.

У лютому 2022 року стали заїжджати до нас орківські машини – поза городами їхала їх ціла купа. Ми через двір на них дивилися. На другий день діти виїхали, а ми ночували в підвалі. Потім і ми виїхали. Це було 16 березня. Поїхали до дітей в Новокаїри, там були, поки не визволили Любимівку. Діти поїхали далі на заробітки, а ми залишилися. Новокаїри також були окуповані. Ходили росіяни по дворах, допитували, обшукували. В квартири заходили з автоматами.

Спочатку була вода, а потім не стало світла і води, її згодом подавали почасово. Але ми отримували гуманітарну допомогу. Спочатку російську, а потім і нашу, коли нас звільнили. І по цей день дають. Зараз ми вже вдома, в Любимівці, відбудовуємо квартири.

Дах побитий був, але ми справляємося. Дякуємо, що давали допомогу. Ну, забори ще повалені, але це не так важливо. Вода й світло є. Аби тільки наступила перемога, а так – все пережити можна.

Найстрашніше, що загинув наш син. Ми навіть не знаємо, де він. Ми його не поховали. Пробачте, не можу про це говорити.

Хотілося б, щоб війна закінчилась скоріше, щоб наші воїни прийшли додому живими до своїх дітей, до сімей, до батьків.

Хочеться, щоб сина повернули. Я вже Бога просила: «Поверни, який він є». І щоб перемога настала, щоб мир настав, щоб було все добре в нашій Україні.