Мені 61 рік, я на пенсії, не виїжджала ніде. Була в окупації.

Ми п’ять місяців взагалі нікуди не ходили. Їли тільки те, що у нас було. Мололи крупу, робили самі хліб, мололи дерть, пересівали - ото те і їли. От я робила всякі прянички, з сусідами ділилися. 

Ракета в хату до нас залетіла, наполовину здетонувала. Потім у нас 30 вересня був приход по сусідам. Вибило всі склопакети, дах побитий.

Нас звільнили. Але якраз через Дніпро росіяни стоять, і нас обстрілюють кожен день і ніч. Отак і живемо, і не знаємо, що буде далі.

Зараз нам, слава Богу, водичку зробили. Світла немає, гуманітарну допомогу нам возять. Всім нам допомагають. Давали і брикети, і дрова. 

Мої племінники воюють. Мабуть, хтось щось на говорив, і мене приїхали забрали. Та мене, мабуть, Бог спас. Там якась жіночка була - то вони на неї переключились, а мене відпустили. Сказали, що якщо ще раз приїдуть, то розстріляють. Після того, звісно, моє здоров’я дуже похитнулося.

Хочу, щоб це все закінчилося. Що все налагодилося. Щоб Україна була незалежна і процвітаюча країна. Щоб був мир. Я надіюсь, що саме так і буде.