Я була у нас в селі у Миколаївській області. 24 лютого бахи були. Я не вірила цьому, але все показало на очі. А я ще хворію цукровим діабетом. 

Їжа і вода була. Я запасалася. В мене багато діток - мають бути продукти. Ну а пізніше хліба не було, по муку ходили. Потім почали ходити росіяни по дворам, щось шукали, дуже страшно було.

Коли в мене закінчувалося ліки і були сильні обстріли, в мене був страх панічний. Це було дуже страшно. Боялась, що залишуся без ліків, тому ми виїхали.

Виїжджали з людьми: на останні кошти наймали машину. Боялися, щоб по дорозі не було прильотів. У Кривому Розі мій брат живе - ми туди виїхали, поселилися в ліцеї. А потім знайшли своє житло. А коли наше село звільнили, ми приїхали додому.

Зараз вже все більш-менш, а коли стріляли, то діти боялися. А я боялася за дітей. Страшно було дуже.

Мені б хотілося, щоб війна закінчилась найшвидше, але мені чомусь здається, що це буде в середині літа.