Я з чоловіком, дітьми, онуками й мамою виїхала з міста Пологи Запорізької області в Запоріжжя. 

Перше бомбардування було сьомого березня. Згодом зникли вода і світло. По воду ходили до башти. Друг сина возив гуманітарну допомогу із Запоріжжя в Пологи. Моя донька передавала через нього продукти й медикаменти. Пізніше окупанти нічого не дозволяли передавати. 

Син виїхав другого квітня, бо напередодні росіяни приходили до нього з обшуком. Ми залишалися вдома до третього травня. 

Окупанти нагнали багато техніки, самі ходили вулицями. Моїй мамі 85 років. Їй було тяжко дивитися на це. Онуку тоді ще не було 18 років. Я боялася, щоб з ним нічого не трапилося. 

Син добирався до Запоріжжя через Оріхів, а ми – через Василівку і Токмак. Виїхали о сьомій ранку, а о першій годині ночі були в Запоріжжі. Нас зустріли поліцейські й показали дорогу. Волонтери надали нам нічліг, а вранці діти забрали нас. Ми вивезли кішку, а песика довелося залишити, бо з ним нас не взяли б на квартиру. Його вже немає: він дуже боявся бомбардувань. 

Ми спілкуємося зі знайомими, які залишилися в Пологах. Вони дуже шкодують, що не виїхали. Розповідають, що росіяни приходять і беруть, що хочуть. Переживаємо за родичів, які живуть в окупації. 

До війни я працювала в сільському господарстві. Зараз – на пенсії. Чоловік також пенсіонер, але він працює. Я дбаю про маму і вишиваю – це відволікає мене. Та коли подивлюся новини, плачу. За будинок переживаю. Хочу повернутися в рідні Пологи й більше нікуди не їздити. Діти та внуки не дають падати духом, підтримують.