До війни проживав у місті Токмаку. Ми з дружиною - пенсіонери. Війна застала нас вдома. Були в окупації півтора місяці, потім виїхали до Запоріжжя. Через два дні у нас вибили двері. Ми довго відходили після цієї окупації.

В перший день російського вторгнення був сильний розпач і велике здивування: моя мама взагалі росіянка. Такого нападу віроломного і раптового ніхто не чекав. Хоча передумови вже були. З усіх сторін почали бомбити і обстрілювати ракетами. Скільки горя принесли людям!  

Коли були в окупації, то пережили дуже багато. Не було ні світла, ні води, в квартирі холодно. Пережили великий стрес від усього, плюс ще обстрілювали з літаків. Наші хлопці стояли на аеродромі, захищали місто. То коли вже залетіли російські бомбардувальники їх бомбити, був дуже великий страх.

Під час бомбардувань росіяни не звертали уваги, ні на людей, ні на дітей. Був випадок, що вони танком задавили чоловіка, який їхав на велосипеді. Вони варвари. Для них люди не мають ніякої цінності. Це найгірше. 

Ми все життя наживали, відкладали кошти. Скуповували речі для пенсії. Намагались, щоб не були від когось залежними. Довго вагались, їхати чи ні. Складно було покидати все своє майно. А потім прийшли рашисти і почали вбивати людей ні за що. Не стало ні світла, ні води, неможливо навіть було зняти пенсію, яку заробив в Україні. 

Ми в квітні все-таки виїхали до Запоріжжя. Коли проїжджали їхні блокпости і бачили цих нелюдів, для яких ми не люди, а якісь піддослідні кролики. У мене вони викликали великий негатив. Коли переїхали на нашу сторону і побачили наших хлопців, у всіх були сльози радості на очах – ми нарешті на своїй землі. 

Діти з онуками виїхали на Західну Україну. Ми з початку війни не бачились з ними, і це дуже впливає на психіку. Ми сильно сумуємо за своїми рідними, але через часті обстріли боїмось кликати їх назад. Один розпач і жаль через те, що ми маємо таких сусідів. А тим паче, маємо родичів у росії. Вони говорять, що Україна - це не країна. Викликає подив, які вони зомбовані. Моя найближча рідня, в тому числі моя рідна сестра, мої родичі висловили негатив щодо України. Вони не вірять рідним людям, а вірять їхній пропаганді. 

Війна скінчиться тільки нашою перемогою. Народ вірить у перемогу. З тими людьми ніяких договорів бути не може, їм не можна вірити. Вони ракетами намагаються знищити нашу інфраструктуру, щоб люди страждали, щоб люди були взимку голодні, холодні. Віри в них немає ніякої. Тільки повна перемога і визволення всієї України від цих варварів.

В майбутньому чекаємо покращення умов життя всього українського народу.