Я інвалід першої групи. Уже понад тридцять років прикутий до ліжка. Не можу самостійно ні сидіти, ні стояти. Постійно потребую медичної допомоги. Жив із дружиною у Слов’янську. Восьмого квітня ми виїхали в Запоріжжя. Забрали з собою двох собак і кішку. Тут добре, але вдома краще. Хочу зустрітися з сином, дочкою, матір’ю, братами та сестрами. Росіяни розбили будинок тещі – тепер їй ніде жити. Добре, що у той момент її не було вдома. 

Війна у Слов’янську почалася у 2014 році. Ми три місяці жили в окупації. Не було світла, води й газу. Жили при свічках. Дружина ходила по воду. Було чутно вибухи. 

Коли почалася повномасштабна війна, родичі наполягли, щоб ми з дружиною виїхали. Знайшли вантажний бус. У ньому встановили моє ліжко з металевим поручнем, за який я беруся однією рукою й можу повертатися на живіт або спину. На звичайному ліжку можу лежати лише так, як мене покладуть. Ось таким чином мене перевезли в Запоріжжя. Житло нам надали батьки нашого зятя. Вони зараз мешкають у Бердянську. Чекають деокупації, щоб повернутися додому. 

Нещодавно дружина їздила у Слов’янськ. Наша квартира ціла. Сподіваюся, що вона такою і залишиться до нашого приїзду. Хочеться якнайшвидше повернутися додому і жити в мирній, щасливій, квітучій Україні.