Мені 30 років. Я мешкала в Маріуполі з чоловіком і дитиною. Зранку 24 лютого пролунав потужний вибух – спрацювала сигналізація на автомобілях. Відразу після цього зателефонувала подруга і розповіла новини. Потім ми стежили за подіями по телевізору. Я працювала в Маріупольському університеті. Того дня мені віддали трудову книжку. Мене це насторожило. Я не очікувала, що з Маріуполем станеться щось жахливе. Більше хвилювалася за Харків та інші міста. Чоловік з’їздив на заправку та в магазин. А через п’ять днів у місті почався жах. 

До початку березня ми залишалися у квартирі на восьмому поверсі. Дотримувалися правила двох стін. Почувалися в безпеці. Ми не думали, що росіяни застосують авіабомби. Ходили з чоловіком до будівлі Київстару, щоб спіймати зв’язок. Дитину залишали вдома.

П’ятого березня, о десятій годині дня, чекали на евакуацію біля Драмтеатру,  однак її скасували. Того ж дня приїхали родичі чоловіка і забрали нас до себе в Селище Моряків. По дорозі ми бачили згоріле авто швидкої допомоги й розбиті будівлі. Це нагадувало фільм жахів. 

Восьмого березня були дуже потужні обстріли. У сусідній будинок влучив снаряд – той згорів вщент. 

Готували на багатті. Ходили по воду до колодязя. Якийсь час нормально жили. 16 березня на побитому автомобілі виїхали з Маріуполя. Забрали з собою кішку. Дитину посадили в центрі авто й обклали речами. Усю дорогу молилися. Ми проїхали всі блокпости. У Мангуші стояли в заторі. Також стояли неподалік від Запоріжжя, бо трасу обстрілювали. Через деякий час проїхали. Додзвонилися родичам у Маріуполь і сказали, що вибралися. Вони виїхали 24 березня. А моя мама й досі там, на Лівому березі. 

Другого березня зник зв’язок. Ми не змогли поїхати по маму, бо знайомі сказали, що росіяни розстрілювали всіх, хто намагався проїхати в Лівобережний район. Лише у квітні я дізналася, що мама жива. Евакуюватися можна лише через росію, а вона так не хоче. Живе в чужому будинку, пошкодженому від вибухів. 

Ми деякий час жили в Одесі, а потім переїхали до бабусі в Полтаву. Не маємо можливості винаймати квартиру. Я знайшла роботу, а чоловік ні. 

Віримо в перемогу. Хочемо, щоб всі окуповані території повернулися до складу України. Зараз у нас одна мрія – ступити на землю українського Маріуполя і жити щасливим життям.