Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції я оселився в Маріуполі. Оженився. Виростили з дружиною сина. Я працював учителем. 24 лютого було чутно вибухи, але я проводив уроки дистанційно, дав дітям домашнє завдання. Наступного дня вони ще прислали мені відповіді, а потім зникло світло, зв’язок та решта комунікацій. Ми з сусідами готували їсти на вулиці, шукали воду по місту. 

З 18 по 21 березня росіяни так обстрілювали наш район, що не можна було вийти з підвалу. Ми виїхали 21 березня, по обіді. У сусіда було дві вантажні Газелі. Він зробив їх придатними для пасажирських перевезень. Забрав усіх охочих з першого і другого під’їзду нашого п’ятиповерхового будинку. По дорозі ми заїхали по сестру дружини з дитиною. До Мангуша їхали майже пів доби. Перетнули одинадцять блокпостів. Кадирівці дуже прискіпливо перевіряли. Хлопців змушували повністю роздягатися, щоб вони могли перевірити наявність татуювань. До Запоріжжя добиралися дві доби. Ночували в Токмаку.

Мій колега загинув внаслідок ракетного удару. Колежанка також загинула: було пряме влучання в її будинок. Знайомий вийшов по воду – його вбив снайпер. 

У Запоріжжя ми приїхали опівночі. Нас зустріли українські військові. Ми зігрілися й поїли в пункті обігріву, що неподалік від Метро. Потім волонтери відвезли нас на автобусі в дитячий садок. Там у мене схопило серце. Відразу з’явився лікар і надав мені медичну допомогу. Ми вдячні за те, що про нас так добре піклувалися. Ми залишилися на вихідні, а в понеділок поїхали в Київ. Тут живуть мої батьки і син. 

Я вірю, що до літа війна скінчиться. У Маріуполь навряд чи повернемось. Наша квартира повністю вигоріла. Вже й будинок знесли. Бомба влучила в нього через дві години після нашого від’їзду.