Я жила в Херсоні з чоловіком, меншим сином і мамою. Працювала на підприємстві, розташованому неподалік від Чорнобаївки. 24 лютого чоловік віз мене на авто на роботу. Ми побачили величезну чергу на заправці й були здивовані. Я зайшла в інтернет і прочитала новини. Так ми дізналися про початок війни. Того ж дня російські війська пройшли повз наше місто в бік Миколаєва. 

У перший день війни були черги в продуктових магазинах і аптеках. За три дні більшість крамниць і аптек зачинилася, бо не було чого продавати. Жителі Херсону створили телеграм-канал взаємодопомоги, у якому писали, хто чим може поділитися. Ми з чоловіком збирали одяг і ліки для поранених і відвозили в лікарню. На першому поверсі нашого будинку було кафе. Люди приносили туди продукти й готували їжу для малозабезпечених і людей похилого віку.

Першого березня російські військові зайшли в Херсон. Вони відразу обстріляли житловий масив Таврійський, через який заходили до міста. Ракета влучила в квартиру батьків моїх друзів – їхній батько загинув. Окупанти пограбували магазини й банки. 

Жителі міста виходили в центр на мітинги. Ми з чоловіком також брали в цьому участь. Останнього разу тільки збиралися повертатися додому, відійшли від площі метрів за двісті, як росіяни відкрили вогонь по учасниках мітингу. 

Прямо у місті поставили блокпости. Окупанти зупиняли громадський і приватний транспорт, перевіряли документи й речі водіїв і пасажирів, чоловіків змушували роздягатися. 

Ми виїхали 23 квітня, бо ширилися чутки про наближення референдуму й про те, що росіяни збиралися відправляти наших чоловіків на війну. Ми зібрали одну валізу на чотирьох, забрали кішку й поїхали. Майже два дні добиралися до Полтави. Перетнули з пів сотні російських блокпостів. Окупанти задавали купу питань. Найбільше їх цікавила причина виїзду. Ми придумали історію, ніби в мами хворе серце і її потрібно вивезти на лікування. 

Завдяки друзям маємо житло й роботу. Ми їм дуже вдячні. Також вдячні Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу. 

У Херсоні, на жаль, залишилася моя сестра зі своєю сім’єю і багато друзів. У мене серце болить за них. А в Херсонській області, на окупованій території, знаходиться бізнес чоловіка – невеличкий кондитерський цех. Ми не знаємо, що з ним. 

Мама до війни недочувала, а зараз взагалі втратила слух. Ми пишемо їй про те, що відбувається в Херсоні. Інколи вмикаємо їй новини – вона читає рухомий рядок внизу екрана. 

Я вважаю, що війна закінчиться тоді, коли ми повернемо Крим.