Я з селища міського типу Високопілля Херсонської області. До війни вже була пенсіонеркою. 

Мені зателефонував знайомий і сказав, що розпочалася війна. Я декілька діб сиділа в бомбосховищі й сподівалася, що це все буде легким шоком і швидко закінчиться. 

Я жила з іншої сторони селища від того місця, де росіяни розмітилися. На протилежному боці людям було гірше, а до нас тільки раз прийшли: перевірили документи, повісили білі стрічки на воротах. Сусіди наступного дня виїхали, а росіяни дізналися, що людей немає, вибили їм двері й брали все, що хотіли.

Нічого не завозили. Торгівлі не було. Виживали за рахунок запасів – ділилися, доїдали. Ми ж із села, то запаси в нас були. Тільки хліба не стало. Світла не було, газу. Готували на вогнищах. Я два місяці була в окупації. Не збиралася виходити звідти, а тоді все-таки пішла, як усі евакуювалися.

Найскладнішим було покинути свій дім. Діти наполягали, а я ніяк не могла наважитися. Ми зібрались на автобусну евакуацію 21 квітня, але транспорт до нас не пропустили. Ми цілий день прочекали і повернулися додому. А через день сказали, що дозволили евакуацію. Ми зібралися та пішли пішки. 

Йшли 12 кілометрів. Із самого ранку почались обстріли. Там був наш блокпост. Ми всі попадали на траву. Обстріл закінчився, ми вийшли, потім евакуаційні машини привезли нас до пункту реєстрації. 

Нас зустріли. Усе було організовано: чай, кава, бутерброди, печиво. Ми зареєструвалися і роз’їхалися, хто куди. Хочемо додому, але туди ще не можна. 

Мій будинок трошки пошкоджений. Похресник їздив туди, сфотографував і показав мені. Будемо відновлювати. Дуже хочемо додому. 

Живемо на квартирі. Нам фонди допомагають продуктами, а чого не вистачає – докупляємо. Я ще й город посадила, поралася там. Ми з сусідками виходили на двір, і вони мене питали, чого я постійно на городі. А мені там краще, бо самій у хаті можна здуріти. Я на городі чула, що куди летіло. А тепер от ходимо по гуманітарку.