7 днів в полоні у російських загарбників провів 61-річний Анатолій! Чоловіка звинуватили в тому, що він - американський шпигун, бо знайшли переписку з братом, який живе у Сполучених Штатах. Анатолій каже, на нього тиснули психологічно, в той час як над більш молодими - знущались, їх били.  

Мабуть, як для всіх… Десь бабахнуло. Побачив новини. Подзвонила з Києва племінниця, що Київ бомблять, вони збираються виїжджати, треба терміново забирати батька. Батьку 84 роки, він перебував у Києві, у неї на той час. Мати знаходилась в лікарні. Сів в машину, поїхав на Київ, забрав батька, повернувся. Якось так за цими клопотами, сказати, були якісь відчуття крім роздратованості ситуацією та злоби, скажімо так, на росіянців на той час якось іншого не було.

Усвідомлення таке по факту, що щось таке серйозне почалося, це коли вже повертався з Києва, на перехресті Окружної та Мінського шосе (це як раз великий світлофор), де зустріли військову колону. Я вже забрав батька, їхали і зустріли військову колону. Довго стояли, очікували, коли вони проїдуть. Вони як раз в той час пересувалися в сторону Гостомеля. Потім, коли їхали до Козаровичів, все було тихомирно і спокійно.  Люди стояли такі знервовані купками, щось між собою обговорювали, але такого, знаєте, напруження, що все, капець, такого не було. 

Вночі почули вибух. Уже якось ближче до вечора почалося таке… Ще був зв'язок, працювала мережа, тому була інформація. Переписувались, передзвонювались, уже почались такі… перше напруження з’явилося, що це все досить серйозно.

Ще ніхто не усвідомлював наскільки, але таке воно було. Потім, 25-го мені знову прийшлось з’їздити на Київ, але це вже підірваний, і йшли такі дії нашої тероборони. Вони перекривали під’їзди, але все ж таки мені вдалося проїхати на Київ і повернутися назад. Я забирав матір з лікарні, тобто я з батьками опинився, як то кажуть, за лінією фронту. 26-го, ні, вночі 25-го, пізній вечір скоріше, підірвали дамбу, і ми взагалі зупинилися за Ірпенем. 25-го вночі був бій, ну не вночі, а десь приблизно о 10-й, а може, об 11 вечора. Був бій між Димером і Катюжанкою. Там стояв наш заслон. Ми всі чули, ще виходили дивились в ту сторону, там були спалахи і були чутні вибухи. Потім бій затух і приїхала якась броньована техніка, мабуть, розвідка. Чому? Тому що будинок наш стоїть трошки у віддалені від села, біля дороги. Техніка проїхала туди-назад – мабуть, розвідали дорогу, і вранці почала заїжджати колона. Їхали вони з боку Гостомеля.

Як потім з’ясувалося, вони заблукали, заїхали не з тої сторони. Почали вони заїжджати в село вранці, десь о 7 годині. Ще там комендант общежитія Нацгвардії (вона в нас працювала за сумісництвом на підприємстві), і вона мені показувала кадри, які вони зняли з камер відеоспостереження, тому я точно можу сказати, що о 7:23 26-го числа росіянці вже були в Козаровичах. Отак для Козаровичів почалась окупація. Потім, коли вони розташувалися, десь над вечір... Якщо ви бували, їздили туди до дамби, де затока така Дніпровська, то там видно, що з одного боку водна міліція по одну сторону від дамби, а по другу сторону село і старий завод. Ось вони там, на старому заводі і розмістилися. Їх дуже гарно було видно через затоку, і хлопці їм там дуже кріпко всипали. Було багато побитих.

Вони були розлючені, бігали спочатку по хутору, шукали навідників. Перейшли вони на іншу позицію – їм знову там сипонули. І десь приблизно числа 1-го чи 2 березня вони вже зайшли конкретно в село і розташували там свої гармати.

Зайшли на дачі. Виставились приблизно, метрів 300 від мого будинку і почали обстрілювати далі по цьому. І от фактично 20-го… Ну скільки днів це виходить? Два, десь п’ять днів безперестанку вони лупили в сторону Бучі. А потім наші їм відповідали, звісно. Потім (я вам розповідаю те, що бачив), третього числа вранці наші почали інтенсивний обстріл їх позицій. І почало прилітати біля нашого будинку, біля мого. Ми переїхали в село. Сіли в машину з батьками, я дружина, батьки мої, і ми перебралися в село до її родичів, до родичів жінки. Так фактично відбувалися бойові дії. Хоч було, як то кажуть, падали міни приблизно на відстані десь метрів 25–30. Тільки один склопакет був пробитий осколком. Правда, в кришу поцілив снайпер з одної сторони, в інше вікно поцілив снайпер з другої сторони. Я потім знайшов кулі в кімнатах. А так, ну конечно, розбили вікно, залізли, але це така історія на нинішній день.

Знаєте, вони – як орда, прийшли, пограбували та й втекли.

Потім в селі вийшло так, що вони базувалися на території підприємства, де я раніше працював головним механіком. І будинок родичів дружини якраз напроти воріт. І може, вони побачили мене у дворі чи що. Наступного дня як перебралися, прийшли і мене затримали. Побачили братову СМСку, мою до брата, який живе в Америці. Сказали, що я американський шпигун, що передаю туди про них відомості і затримали мене. Пробув я в них у полоні приблизно до 12-го числа. Вважаючи на мій вік мене не чіпали, тільки більше так морально давили, загрожували, хотіли ламати морально. Але ви знаєте, коли людина має якийсь життєвий досвід, її важко провести на якихось таких речах. Хочу замітити, знаєте, важко було від чого? Від того, що не було ніякої інформації. По радіо ми могли спіймати чи в машині, чи якийсь приймач, але інформації, що відбувається, без кінця якісь такі недолугі передачки незрозуміло про що.

А нам треба було знати, які міста ще тримаються, бо нам весь час ходили і казали: Херсон наш, ми вже взяли. Миколаїв – ми вже на околицях стоїм. Післязавтра там Одеса. Чернігів, Суми, все вже. Таке відчуття, що пів країни захватили.

Особливо це морально важко було для молодих хлопців, коли в полоні нас тримали. Росіянці приходили: «Все, ваш президент втік в Польщу, ми зараз тут всіх розкатаєм». І от недостача конкретної інформації (що там наші тримаються, що їх луплять) цього не вистачало. Вже потім, коли я вийшов, вже тоді, звісна річ, стала зрозуміла загальна картина: що, де, коли. Повертаючись знов до цих подій, що були. Молодим хлопцям, конечно, ну як… відносно молодим, кому 30 (це я їх молодими називаю), їм доставалося. Декількох били. Одному… Він працював на насосній, Вадим Кубрак,  може, ви коли були в Козаровичах, про нього чули, йому поламали пальці, порізали сухожилля. Чисто за того, що в нього знайшли в телефоні фотографії пошкоджень на дамбі. Щось їм це не сподобалось.

Хлопчина один, Михайло Демченко, був студентом НУБІП, і на воєнній кафедрі вони з хлопцями там набили татуювання – тризуб на фоні орла. Росіяни, коли його затримали, побачили цей тризуб, били його дуже сильно.

Він побув з нами в тій кімнаті, де нас утримували, може годину, потім його забрали і знов ми його побачили тільки на треті сутки, коли нас привезли до Димера.  І то він переночував одну ніч, а вранці його вивели, і ми почули постріл. Чи його застрелили, чи була якась імітація, чи його повезли далі, я не можу сказати. Таке було. Потім, коли ми повернулися з евакуації, це вже було в квітні місяці, я почув, що росіянці розстріляли його батька і матір. А в іншому в селі багато побило хати, але підприємство, де я працював фактично свого часу я, працюючи там на ньому, я займався реконструкцією. Не своїми, конечно, руками, а від підприємства був як заступник директора, наглядав за тим, як виконуються роботи. І все це, знаєте, коли докладаєш якихось зусиль, то ти бачиш цей результат і розумієш, що життя не пройшло просто так.

Коли я повернувся з евакуації, побачив понівечені будівлі, спалені склади, розбиті ангари (розумієте, залізо, пожар був такий, що покрутило навіть такі важкі металоконструкції), то тоді приходить розуміння, що не вміють люди, таке враження, що не вміють нічого створити, тільки все розвалити. Знаєте, чесно, я зараз дивлюся на все це, що відбувається. Повна аналогія з ордою – набігли, пограбували, спалили; а коли побачили, що їм б’ють по зубах, втекли.

Про яку «доблість», про який героїзм може йти мова з їхнього боку, коли вони убивають беззахисних людей, літніх людей, стариків, дітей?

Я цього не розумію, чесно скажу. Знаєте, коли гинуть бійці на зіткненні, це конечно, боляче. Коли гинуть люди, які залишилися в окупації, іменно залишилися… Це у лютому, на початку березня були проблеми втекти, виїхати. Не всі вірили, що може бути таке. Зараз люди, може, не можуть виїхати, але залишилися – це їх вибір. Я вам скажу чесно, у мене душа болить за дітей. Чому? Тому що, я там точно цифру не пам’ятаю, офіс генпрокурора сповіщав близько тисячі загиблих діток. Оце найбільше. Коли гинуть дорослі, ну вони вже якось пожили, щось створили, залишили по собі слід, а от діти… Чесно скажу, є родичі в росії, якось я перестав з ними спілкуватися після всіх цих подій, після всього, що відбувається. Знаєте, коли можна було сказати, що це наша контрпропаганда. Але я чітко знаю, що люди там уже не за поребриками, за кордоном, а за лінією фронту, інакше не скажеш.

Тобто воює проти нас не путін, і не шойгу, і не російська армія, воюють усі росіяни. Розумієте, не русские, и не буряты, и не кадыровцы, а росіяни всі.

Чесно скажу, до нас приходило багато. Були тут і шведи, і поляки, і турки з татарами, ординці набігали. І всі вони тут залишились, залишаться і ці. Навіть найважчі моменти, коли вони були всюди, коли вони сиділи під Києвом, вірилось, що нас не здолають.