Та ми тут весь час в Дудчанах, сиділи всю окупацію в підвалі. Діти поїхали за кордон, а ми тут з бабою. Мені 78 років,  бабі - 75.

На самому початку, тоді ще в нас і телевізор робив, ще світло було, тоді у нас тут, мабуть, зрадники пустили окупантів через Херсон по мосту, і вони прямим ходом поперли сюди «Уралами», танками - вся техніка пішла до Нововоронцовки. Це жах, звичайно, був. Всі люди пряталися. 

Під час окупації у нас через день перевіряли паспорта, ФСБ не давало нікуди проїхати. Навіть з вулиці на вулицю - відкривай багажника. Життя було, як в тюрмі.

Тут був ужас: вікна повилітали, хати порозбивали - то було страшно. Зараз б’ють по нас з тієї сторони і розбивають дома – росіяни з лівого берега б'ють на правий. 

Вода в нас зі скважин була, ще й фермери снабжали водою - то ми їздили, платили і набирали води. А зараз у нас майже біля кожної башні є мотор - качаємо воду, проблем немає.

Наші українські військові прийшли сюди утром, на цей берег. Ми зустрічали їх зі сльозами на очах. 

У нас люди не витримують оцих вибухів. Навіть і немає ран, а вмирають з перепугу: земля дрожить вікна вискакують, криша тріщить. О другій годині як почне бухати - люди підскакують на кроватях, не знають, куди бігти. Це жах! Це справжній фашизм, росіяни - це не люди.

Я хочу миру, а решту все Бог дасть. Тільки мир і здоров’я, щоб не бухало.