Родина Світлани вчасно встигла виїхати з окупації,  а от її свекруха так і померла в неволі. Де заховали тіло – невідомо

Мені 49 років, я з міста Снігурівка. Жили з чоловіком. Коли все це сталося, в нас була мама. Нам просто не вірилося. Ми думали, що просто десь гримить і дощ буде. Ми ще в цей день пішли на роботу. Але над головою вже ракети літали.

Потім ми вивезли маму до Миколаєва, а самі ходили на роботу, поки місто не захопили - це було 19 березня. Два місяці ми пробули в окупації, потім виїхали в Первомайськ. 

Виїхали, бо їжа у нас майже закінчилася. З 16 березня сиділи без світла. Добре, що у нас своє опалення, то ми самі топили. А продукти майже всі закінчилися. Тоді ми взяли кота на руки, сіли в машину і поїхали. Труднощі були з тим, щоб виїхати з міста. 

На блокпосту стояли тільки два руських - вони нам всю машину перерили, але випустили. А за нами люди їхали - то їм в слід постріли пролунали. 

Після того як ми виїхали, через два дні замінували виїзди і перестали випускати людей зі Снігурівки.

Шокує, що загарбники – люди, яких ми все життя вважали рідними. У всіх там багато родичів, все у нас переплетено. І вони прийшли до нас. Прийшли до хати, все перерили, на горище лазили. Потім зайшли буряти - вони взагалі не дивилися, хто перед ними. 

Забирали телефони, не дозволяли з двору вийти. Їздили на БТРі, і ззаду в них був прив’язаний хлопець наручниками - це був просто жах! 

Ми готові сидіти без світла, без опалення. Нам якби тільки все це швидше закінчилося. І хлопців наших дуже жалко.

Війна закінчиться, коли їх виб’ють до останнього. Цим тварям просто не буде ніколи прощення. В мого чоловіка мама в окупації померла, і ми навіть не знаємо, де її захоронили. 

Хочемо щоб було все добре, щоб всі рідні повернулися, були мир і злагода.