Мені 72 роки. Я жив з дружиною у селі Мирне Пологівського району Запорізької області. Ми маємо двох синів і двох доньок. Сини – військові. Доньки живуть зі своїми сім’ями в Запоріжжі. 

На початку березня наше село потрапило в окупацію. Заїхало понад сто п’ятдесят одиниць ворожої техніки. Відразу загинуло чотири людини. Серед них – п’ятнадцятирічний хлопець. Росіяни застрелили його. 

Якось один автомобіль не зупинився біля блокпосту росіян, то окупанти розчавили його. Коли я виїжджав, роздавлені тіла все ще лежали на тому ж місці.

Ночами були потужні обстріли. Дружина першою не витримала й виїхала в Запоріжжя, а я залишався до восьмого травня. Поїхав, коли почастішали влучання в житлові будинки. Перед моїм двором вибухнув снаряд – вилетіли вікна. Коли я виїжджав, у селі залишалося четверо людей. Згодом і вони виїхали. 

Не було світла, води, газу. Поки був бензин, воду качали зі свердловин за допомогою генератора. Отримували олію й борошно. Вдома була картопля. Їжі вистачало. Попри обстріли, я навіть город посадив. Готували на саморобних пічках. 

Окупанти грабували будинки, мешканці яких виїхали. Забирали з гаражів скутери й автомобілі. Зараз наше село деокуповане. В ньому базуються українські військові. Тільки-но звільнять Пологи – повернемося додому.