Я ніде не виїжджала. Перебувала в окупації. Дізналася про війну по телевізору. Світло у нас було до 19 березня, аж поки нас не окупували. 

Найбільше шокували невинні смерті, насамперед дітей. Ворогам хотілося постріляти, а люди загинули.

До 9 травня ще можна було возити продукти, посилки передавали. А потім не було ні продуктів, ні ліків, нічого не було. Влітку привозили російські продукти і ліки із Херсону. Але ліки не допомагали, а продукти мали запах мазуту. Намагалися заощаджувати. Можна було лапшу зробити, коржі пекли. Викручувалися, як могли. Дуже було погано із цукром і сіллю. 

Окупанти нас боялися. Йшли по вулиці і з таким острахом на нас дивилися - не передати. 

Нас не зрозуміє той, хто не був в окупації. Ви не зможете відчути тієї радості, яку ми відчули, коли нас звільнили. Це була маленька перемога. А коли звільнять всю Україну, це буде дуже велика Перемога. 

До війни було спокійніше, тепер - з нервами негаразд. Боюсь кожного шурхоту, навіть кроків чужих. 

Я сподіваюсь, що окупанти сюди більше не прийдуть. Бог і ЗСУ - це моя надія. Молюсь за наших хлопців і день, і ніч. Буду молитися до Перемоги. 

Допомогає відволікатися в'язання. Плету і розпускаю. Це мене трохи заспокоює. 

Я не буду вгадувати коли закінчиться війна. А я чим зможу, тим допоможу.