Мене звати Тая. Я маю чудову доньку Софійку, їй 13 років, та чоловіка Юрія. Ми жили в Запорізькій області, м.Бердянськ.

До початку війни жили спокійно, все добре, не вірили чуткам, що скоро почнеться війна. Ми часто їздили в Маріуполь, так як рідна сестра з племінниками саме живуть в тому місті. 22 лютого в племінниці День народження і ми поїхали на свято, і саме там зустріли 24 лютого (день початок війни).

З Маріуполя нам не дозволила виїзжати поліція, так як вже зранку йшла російська військова техніка і на трасі людей в машинах розстрілювали.

Через пару годин почали прилітати снаряди і ми уже сиділи в підвалах. В підвалах ми просиділи 2 тижні, виходили лише коли ставало тихіше, і ми могли приготувати їжу на вогні. Були сильні обстріли з повітря. Російські літаки просто руйнували місто, скидали бомби на мирні домівки, де в сховищах сиділи люди, маленькі діти...

Були сильні обстріли з повітря. Місто майже зруйноване! Не вистачало їжі... Особливо хліба..... Було небагато муки, і ми робили млинці, і то для дитини .... Так як вона на стресі почала багато їсти, а їжі в досталь не було...... Воду також дуже економили......

Коли їжа почала закінчуватись, ми почали виходити в місто, шукати їжу і почули, що люди пробують виїджати з міста. І ми вирішили спробувати.

Ми виїжджали з Маріуполя під обстрілами колонами, які самі люди влаштували, організації коридора нам не надали, так як росія не дозволила. Їхали під обстрілами, трохи зачепило машину, ми цілі, лише тільки плакали.

Приїхали до наших  батьків. Там тихо, але місто в  окупації. Окупанти ходили по домівках, дивились паспорта, телефони, ходили по кімнатам. Чоловіка навіть забрали, тримали у себе 3 дні. Ми ці дні не їли і не спали. Коли чоловіка відпустили, було прийняте рішення виїжджати.

Донька зовсім не хотіла їхати.... Дуже не хотіла залишати бабусю і дідуся. Також Софія дуже просила забрати кішку, але ми самі не розуміли, де будемо жити, та і з домашніми тваринами важче знайти житло. У нас в дома залишилась її дідусь та батьки, та улюблена кішка Буся.

Зараз живемо в м.Запоріжжі. Дитина навчається онлайн. Я працюю. В місті постійні прильоти, дуже страшно, але так як знайти роботу і житло в новому місті дуже тяжко, та й не має міста в Україні, в якому спокійно, то ми залишаємось тут. А за кордон їхати ми не хочемо! Дуже любимо Україну і будемо тут залишатись. "Де народився, там і пригодився"!!!!!!!!"

Найстрашнішим був день, коли до нас в дім прийшли рос.солдати і забрали нашого татка. Вони тримали його три дні десь в підвалах ....Ми не знали, де він і чи повернеться додому... Також дуже було тяжке рішення виїхати, ми дуже не хотіли залишати своїх рідних, бабусю та дідуся. Також Софія до сих пір плаче за кішкою і просить взяти кошеня, але ми не можемо зараз це собі дозволити, так як житло не наше.

Донька після переїзду замкнулась в собі, не хоче заводити друзів, говорить, що вони їй не потрібні. Постійно говорить про своє місто, друзів своїх, і про бабусю і дідуся. Софійка талановита дівчинка, вона гарно малює, ходить онлайн в художню школу. Також я знайшла їй гурток по кераміці, там вона відволікається від денних військових проблем.