Ми із дуже красивого села Новозлатопіль. Це неподалік від Малинівки. Як зайшли до нас російські солдати, ми їх трошки боялись і намагались не сперечатися. У них був політрук, і я з ним спілкувалась, чому вони прийшли нас захоплювати. Тепер я розумію, що наше село розташоване у стратегічному для них місці - там огляд гарний. 

Ми відчували, що буде війна, але до кінця не вірили. Від 24 лютого у нас бухкало днів два, ми ті перші дні не спали. А тоді ми понакривалися з головою ковдрами і лягли ввечері спати. Коли чуємо: стук у вікна. Орки повибивали вікна і лізли через них, бо двері були зачинені. Один маленький такий вояка, я тепер знаю, що це бурят, бігав по хаті. Сказали, що шукали нациків. Я дуже плакала, дорікала тим росіянам за те, що вікна повибивали. Відтоді почалися наші будні в окупації. 

Ми з ними не сперечалися і росіяни нас не ображали. У них був командир дагестанець, сказав, щоб ми скаржились йому, якщо його підлеглі будуть якісь непорядки робити. Ми вночі спали, а зранку вставали, а вікна і двері відчинені. Це орки вже похазяйнували: переполовинили все, що в хаті є, ковдри, матраси позабирали і в погріб до нас позатягували, бо там спали. Позабирали у нас дрова, залізо і цеглу, все занесли у той погріб. 

Спочатку були військові з Калінінграду, вони були дуже ввічливі, потім зайшли москвичі, ці вже були більш хоробрі. А потім, як прийшли кадирівці, то ті людей з хат виганяли, будинки палили. Таке виробляли! 

Більшість наших односельців повиїжджали, а у нас машини не було, тому ми залишилися в селі. До нас у двір загнали БТР, нас із двору вигнали. Ми ховалися від обстрілів у сусідів. А коли повертались, то всі запаси продуктів орки забирали. Спочатку русня позабирала у нас яйця, тоді пішли кури, а потім постіряли свиней, кіз і корів. Усе поїли. 

Воду ми пили з калюжі, точніше кажучи, зі старої колонки. Місяці півтора ми звідти брали воду. Їсти не було чого. Були якісь вдома крупи, а хліба ми не бачили. Замість хліба їли картоплю. Варили супи. 

У нас орки забрали весь посуд, який їм сподобався. Заходили у кладовку, взагалі не питаючи. Консервація скрізь валялась, банки розбиті. Зайшли у двір, забрали у нас мотоцикл і мопед. І вже по дорозі ними їздили. 

Поряд біля нашого села є лісок, там орки ховають свої танки. Там у них розміщена і кухня, і їхній табір. Наші військові двічі намагалися відбити наше село, але у них не вийшло. Були дуже сильні обстріли. У мене від них дуже боліла голова. Довелося йти до російського фельдшера, він допомагав з ліками. 

В окупації ми перебували чотири місяці. Виїхали випадково. Росіяни нас вивезли у Куйбишеве. Там ми пробули 11 днів. Там ми найняли перевізника, заплатили йому шість тисяч гривень. Тепер ми у Запоріжжі. 

У Новозлатополі після нас залишилось 28 людей. Вагнерівець, який нас вивозив КамАзом, сказав, що нас останніх вивозить, більше нікого не будуть випускати. 

Дуже хочемо додому. Плачемо за селом, але повертатися нам нікуди. Чотири місяці ми сиділи без пенсії, тепер нам держава дуже допомагає. А шість місяців було дуже важко. Схудли дуже, тепер трохи від'їлись. 

Молимося, просимо Бога, щоб у наших ЗСУ була сила. Сподіваємося, що все буде добре і нас звільнять. Я знаю, що радості не буде під росією, бо ми будемо залежні, а вони будуть старшими над нами. Ми звикли до свободи. 

Найбільше хочемо миру.