Вовченко Поліна, 15 років, учениця 10-А класу комунального закладу освіти «Криворізький ліцей «Гранд»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бобокало Ірина Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ось уже пів року ми всі живемо, ніби у сні. Здається: прокинешся вранці – і страшне нічне жахіття залишиться лише болісним спогадом… Мій «сон» почався 24 лютого…

Я прокинулась о 5:01 ранку від вибуху, гадала, що мені здалося, і знову лягла спати… Та через хвилину отримала смс від подруги, що живе поряд : «Ти чула?». Тато вийшов на вулицю, повернувся хвилин через 10… Тривога наростала. Не хотілося вірити, що справді почалося щось страшне… Почала нервово гортати сторінки новин в інтернеті: «Війна», «Росія напала на Україну», «Це війна росії проти України на нашій землі»… Повідомлення зі страшним змістом з’являлися так швидко, що я не встигала реагувати… Написала сестрі: «Нас обстрілюють…»

Чи усвідомлювала я, що почалася війна? Не знаю… Важко передати ті почуття…. Я відчувала сильний страх. Війна у ХХІ столітті. Таке можливо???

Що робити? Куди бігти? Ми почали збирати тривожні валізи… Плануємо їхати до сестри у Херсон. Та звістка про те, що його обстрілюють, теж різко змінила наші плани. Може, думали ми, пересидимо вдома, і все буде добре…Аж тут тривожний дзвінок татового друга: «Їду до вас». І через деякий час ще тривожніше повідомлення: «Каховська ГЕС під російським прапором…»

Танки у сусідньому селі. Танки. Як страшно! Ми побігли у підвал до татового брата…І вже о третій годині дня російські солдати стояли у нас в посадці. Дуже багато військової техніки….Російські солдати поводилися, ніби у себе вдома…

Увечері почалася стрілянина. Як це голосно і страшно!!!!! Приходило усвідомлення, що наше життя ніколи не буде колишнім... Ніч у підвалі…. Тривожні повідомлення від сестри… Втома… Страх… Вдалося трохи поспати. Прокинулися не від звуку будильника, а від перестрілки та ревища колон військової техніки…

25 лютого. Їдемо в інше село, що за 25 кілометрів від нашого. Тут теж чути вибухи, та хоч немає техніки та солдатів…Увесь час на зв’язку з друзями. Шок. Російські солдати живуть у нашій школі, стріляють з даху…

Минуло 9 днів. Нове рішення: «Повертаємось додому». Рідне село зустріло нас пусткою і смутком. Це моє село??? Це мій дім??? Ні! Я не могла звикнути до цієї жахливої порожнечі на вулиці, у будинку, у душі…Страшно виходити з хати… Навчання у школі не було. Десь у кінці березня до нас заїхало багато техніки росіян, вони стояли під кожним двором. Я сиділа і молилася, щоб до нас вони на зайшли та нічого з нами не зробили. Знала: у декого вже були з «перевіркою». Люди почали виїжджати. У кінці квітня і ми з татом поїхали до сестри у Херсон. Дорога до Херсону жахлива. Кожні 200 метрів – блокпост…Принизливі перевірки… Та ми доїхали! Стало трішки спокійніше. Але… Окупація… Ти почуваєш себе кроликом, якого зачинили у клітці… Надія, що цей жах триватиме не довго, давала сили жити далі… У червні почали обстрілювати Антонівський міст, поряд з яким ми жили. У липні знову з’явилися думки про переїзд. Як?? Куди??? Серце розривалося від того, що спостерігали щодня. Наша рідна Херсонщина в окупації…. 28 липня ми прийняли рішення виїхати. Чотири доби у полі під Василівкою… І ось нарешті блокпост з українським прапором! Емоції перехоплювали дух… Це не можна передати словами. Увечері ми вже були у Кривому Розі…

Чи змінилося моє життя після повномасштабного вторгнення??? Знаю точно, що почала цінувати життя, кожну хвилину, кожен прожитий момент… Тепер точно знаю, що таке МИР. Для мене – це повернутися у свій дім, у якому я не була вже 5 місяців, повернутися у своє колишнє життя, де не було війни і панувала тиша, де я спокійно ходила у школу, відпочивала з друзями, де я просто жила без війни…

І я вірю, що мій страшний «сон» скоро закінчиться. Скоро моя батьківщина прокинеться вільною від загарбницьких амбіцій і процвітатиме під жовто-блакитним стягом…А я повернуся додому і буду просто ЖИТИ!!!