Мені 49 років. Я живу з чоловіком у селі Євгенівка Миколаївської області. Ми були в окупації з дев’ятнадцятого березня по дев’яте листопада. 

24 лютого, о п’ятій годині ранку, зателефонувала сусідка і сказала, що почалася війна. Через п`ять хвилин зателефонував син із Миколаєва і розповів про обстріли обласного центру. Ми були шоковані.  

18 березня через наше село проїхала колона російської техніки. Наступного дня окупанти заселилися в школі і конторі. Згодом ходили по домівках з перевірками. За нашим городом стояв російський танк. Росіяни кілька разів приходили до нас через те, що ми ввечері виходили у двір з ліхтариком. Вони казали, ніби ми засвічували їхній танк. 

Ми майже рік жили без електроенергії. Вона зникла чотирнадцятого березня, а з’явилася п’ятого лютого. Сусіди давали генератор – ми качали зі своєї свердловини воду для себе і для них. Продукти мали завдяки господарству й огороду. Ділилися з людьми, у яких нічого не було. Багато людей виїхало з нашої вулиці. Окупанти заселилися в їхні будинки. Деякі домівки потрощили. 

29 березня діти виїхали на Івано-Франківщину до родичів невістки. Зараз мешкають у Миколаєві. Старший син працює. Його дружина нещодавно народила дитину. Менший син намагається знайти роботу. 

Росіяни на добу залишили мого свата прикутим до труби. Він сидів під дощем. Під вечір окупанти привезли його. Він стікав кров’ю. Багато людей померло за місяці окупації. Одні гинули через прильоти, інші просто не витримували. 

Російські військові до смерті забили двоюрідного брата мого чоловіка. В упор розстріляли двох чоловіків з Територіальної оборони. Ще одного забрали в полон. Один зник. Його дружина куди тільки не зверталася, щоб знайти чоловіка. Як виявилося, окупанти залишили його в лісосмузі, а через місяць повернулися по нього й відвезли додому. 

Нам чутно, як відбуваються обстріли Каховки й Берислава. Останнім часом мріємо тільки про те, щоб день пройшов мирно та щоб наступного дня дочекатися.